Трансформація ролі субнаціональних акторів в умовах хижацької гегемонії

Анотація

Стаття присвячена аналізу трансформації сучасного міжнародно-політичного порядку та її впливу на статус і діяльність субнаціональних акторів, зокрема регіонів, провінцій і міст. Дослідження спирається на концепт “хижацької гегемонії” (predatory hegemony), запропонований Стівеном М. Волтом у 2026 році, який описує зміщення провідних держав від нормативного лідерства до транзакційної моделі, заснованої на логіці “нульової суми” та вимаганні поступок від союзників і опонентів. Авторка обґрунтовує, що сучасна система характеризується напругою між двома різноспрямованими тенденціями. З одного боку, зростає політична суб’єктність субнаціональних акторів, зумовлена обмеженою здатністю національних держав оперативно відповідати на локальні запити та кризові виклики, що стимулює парадипломатію і посилює мережеві форми міжнародної взаємодії. З іншого боку, поширення хижацької гегемонії змінює сам сенс автономії з ресурсу гнучкості та демократичної стійкості, в канал вразливості національної держави. У цій логіці будь-яка зовнішня ініціатива регіону або міста, заява, кампанія, контакт чи угода, може бути використана гегемоном як зручний привід для тиску на національний центр. Внаслідок цього питання децентралізації перестають бути лише внутрішньодержавною справою, а починають впливати на зовнішню вразливість держави. В цьому контексті багаторівневість влади може бути використана як зручний інструмент та “слабку ланку” на рівні регіону або міста, що перетворює її на привід для тиску на столицю. В статті основну увагу зосереджено на “дилемі автономії”, ситуації, за якої право субнаціонального актора на власну активність стає приводом або ресурсом для зовнішнього тиску, який застосовується вже не до регіону, а до країни в цілому. Емпірично ці процеси розкрито, зокрема, на кейсі протистояння між урядом канадської провінції Онтаріо та адміністрацією Дональда Трампа у 2025-2026 роках, що поставило федеральний уряд Канади перед вибором між захистом демократичної автономії провінції та прагматичною деескалацією задля збереження економічної стабільності. Зроблено висновок, що хижацька модель гегемонії стимулює держави обмежувати внутрішню свободу територій, мінімізуючи “точки входу” для зовнішнього шантажу, і водночас підштовхує до стратегічної диверсифікації зовнішніх зв’язків та пошуку нових мережевих альянсів поза зоною домінування держави-гегемона.