Теоретичний вимір політичної опозиції як сучасного феномену
DOI:
https://doi.org/10.31558/2519-2949.2020.4.5Ключові слова:
політична опозиція; протестні рухи; нонконформізм; опір; дисидентство; фракційність; суспільно-політичні рухи й організації; теоретико-методологічний аналіз; теоретичний вимір; політична практикаАнотація
Обґрунтування сучасного феномена «оппозиція», його форм, видів прояву та функціонування є важливою теоретико-методологічною проблемою, вирішення якої необхідно потребує не тільки і не стільки політична наука, скільки політична практика.
Актуальність обраної тематики полягає у потребі означення політичних інститутів, практик і процесів, які окреслюють параметри ефективності й інституціоналізованості політичної опозиції у політико-правовому зрізі при її теоретичному обґрунтуванні і виміру.
Політична наука у рамках проблематики політичної опозиції стала значно гетерогеннішою, починаючи саме з 90-х років ХХ ст., адже саме у цей час вона почала концентруватись на досліджуваному феномені аналітично, порівняльно та на прикладі постійно зростаючої кількості кейсів.
У контексті країн Вишеградської групи це було особливо актуально, адже, з однієї сторони, вони в цей час набули того формату процесу та міжінституційних відносин, що відбулось розширення розуміння сутності і типів, форм та індикаторів, а також загалом структури політичної опозиції, в тому числі за рахунок країн Вишеградської групи. Такий хід подій також зіграв колосальне значення з приводу розвитку регіональних досліджень про політичну опозицію, навіть попри те, що вони сьогодні й досі є відносно недорепрезентованими і несистематизованими. Річ у тому, що факт демократизації країн регіону виявився своєрідним вододілом між дослідженнями протоопозиції (зокрема, опору, дисидентства і суспільно-політичних рухів й організацій) чи політичної опозиції (в тому числі системної, передусім парламентської, й антисистемної) в умовах, відповідно, автократичних і демократичних політичних режимів.
Варто зазначити, що схожа ситуація, особливо на тлі західної політології, притаманна й для української політичної науки, у якій проблематика політичної опозиції й досі є головно теоретичноорієнтованою та описовою, але вкрай мало аналітичною та порівняльною, а відтак недостатньо багатогранною. Саме з огляду на це, обґрунтовано, що повинен відбуватись подальший поступ з приводу розуміння, структуризації і типологізації політичної опозиції, причому теоретикометодологічно і практично-емпірично.
Посилання
Кольцов В. М. Особливості становлення та структуризації політичної опозиції в країнах Вишеградської групи. Дис. ... д. політ. н.: спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси. Одеса: Університет Ушинського, 2020. 628 .
Берестова Г. Опозиція як форма прояву політичного протесту. Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. 2014. Вип. 15. С. 84–89.
Бондар С. Теоретико-методологічні засади дослідження феномену політичної опозиції. Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Філософія. Соціологія. Політологія. 2015. № 1. С. 24–32.
Бусленко В. Природа кооперативної взаємодії влади та опозиції в умовах лібералізації політичного режиму (на прикладі Польщі та Угорщини). Панорама політологічних студій. 2015. Вип. 13. С. 125–131.
Варзар І. Політологічні і історіологічні засади феномена «політична опозиція». Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. Київ, 1996. С. 94–102.
Вінничук Н. Типологія політичної опозиції. Політичний менеджмент. 2007. № 3. С. 51–59.
Древаль Ю. Інституалізація парламентської опозиції. Актуальні проблеми державного управління. 2009. № 1. С. 35–42.
Зубрицька Д. Політична опозиція як атрибут демократичного суспільства. Вісник Львівського університету. Серія: філософська. 2009. Вип. 12. C. 194–200.
Ільницька У. Парламентська опозиція як інституційний аспект контрольної функції парламенту. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. 2008. Вип. 23. 76–85.
Михальченко М. Взаємодія політичної влади і опозиції як політологічна проблема. Сучасна українська політика і політологи про неї. Київ: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2002. С. 20–33.
Оськін О. Євроскептицизм: основні типи опозиції до ідеї європейської інтеграції. Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. 2009. Вип. 48. С. 26–33.
Пеньковська Н. Інституціоналізація парламентської опозиції як складова підвищення ефективності урядування. Актуальні проблеми політики. 2014. Вип. 53. С. 259–267.
Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні. Львів: Вид-во Тараса Сороки, 2010. 462 с.
Кольцов В. Теоретико-методологічні підходи та проблемно-предметні ракурси дослідження політичної опозиції у сучасній західній політичній науці. Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Соціологія. Філософія. Політологія. 2016. № 5. С. 42–48.
Falk B. The Dilemmas of Dissidence in East-Central Europe: Citizen Intellectuals and Philosopher Kings. Central European University Press, 2003. 479 p.
Barker R. Studies in Opposition. Basingstoke, London: Macmillan, 1971. 338 p.
Brack N., Weinblum S. "Political Opposition": Towards a Renewed Research Agenda. Interdisciplinary Political Studies. 2011. Vol. 1. No. 1. P. 69–79.
Brack N., Weinblum S. What do we mean by "political opposition": a theoretical perspective. Presented at Potsdam ECPR General Conference, 9–12 September 2009. 16 p.
Norton P. Making Sense of Opposition. The Journal of Legislative Studies. 2008. Vol. 14. No. 1. P. 236–250.
Kerr H. The Structure of Opposition in the Swiss Parliament. Legislative Studies Quarterly. 1978. Vol. 3. No. 1. P. 51–62.
Кольцов В. Дистинкція методологічних і теоретико-методологічних підходів щодо дослідження політичної опозиції. Держава і право. 2017. № 75. С. 4–14.
Parry G. Opposition Questions. Government and Opposition. 1997. Vol. 32. No. 4. P. 457–461.
Brack N., Weinblum S. "Political Opposition": Towards a Renewed Research Agenda. Interdisciplinary Political Studies. 2011. Vol. 1. No. 1. P. 69–79.
Sartori G. Concept Misformation in Comparative Politics. American Political Science Review. 1970. Vol. 64. No. 4. P. 1033–1053.
