«Мовна політика» як явище і категорія.

Анотація

Досліджується «мовна політика» як явище і категорія, яка тісно пов’язана: з самоусвідомленням як суб’єкта політики, який її здійснює, так і науковця, який її досліджує; з державною та політичною ідеологіями, з чим тісно пов’язані ідентичність суб’єктів мовної політики, розуміння історії розвитку держави, її мешканців, їх мови і культури; з тим, у якій державі досліджується мовна політика, якою вона була у минулому та є наразі (незалежною, окупованою, постколоніальною), яку спадщину вона отримала від своєї метрополії; з тим, якою є держава на сучасному етапі розвитку: одномовною/багатомовною, демократичною чи тоталітарно-авторитарною; з тією мовною політикою, яку держава чи політичні сили проводять по відношенню до власного народу, а особливо – національної меншини, корінної нації, етнічної групи та ін.

Акцентовано увагу на визначенні терміну «мовна політика», яке уперше використав польський політичний діяч Дж. Цеболлєро, який є, на його думку, суперечливим і надзвичайно складним поняттям у ділянці категоріального визначення, оскільки цей термін має такі властивості, які визначають його роль і місце у соціально-політичних відносинах. У цьому сенсі зазначено, що термін «мовна політика» активно розвивається та використовується у 1960-1980-х рр., а також поширюється у 1990-х рр., що варто розуміти як сукупність ідеологічних постулатів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у державі [8, c. 25].

Визначено, що «мовна політика» – це категорія, яка відображає мережеві, міжмережеві, інституційні ін. комунікаційні зв’язки та політичні відносини; явище, яке тісно пов’язане з державною, опозиційною та громадянською політикою; державна політика, яка здійснює мовну політику, спираючись на формальні та неформальні інституції, які нерідко конфліктують, виборюючи таким чином для своєї мови більше життєвого простору і можливостей повноцінно функціонувати, розвиватися, поширюватися в усіх сферах суспільно-політичного життя та конкурувати з іншими мовами; логічне поняття, яке активно використовується на території Радянської України у 20-х рр. XX ст., яким позначалося цілеспрямоване втручання суспільства у стихійний процес мовного розвитку й організоване керування цим процесом» [21, c. 47].

Доведено, що особливістю мовної політики незалежної України є те, що вона успадкувала від СРСР постколоніальну мовну ситуацію, де співвідношення носіїв української і російської мов не відповідало відсотку етнічних українців і росіян, позаяк колонізатори перетворили українську мову у допоміжний засіб комунікації, чим порушили її природний функціональний стан. Зазначено, що модель стосунків між російською та українською мовами в Радянській Україні формувалася владою так, щоб вони сприймалися у суспільстві не як рівноправні, а як відносини між мовою і діалектом. Виявлено, що особливістю мовної політики є також і те, що її проведення розділене між двома політичними силами, якими, з одного боку, є національно-демократичні інституції, що діють на основі проукраїнських політичних сил, з іншого, – проросійськи налаштовані політики (комуністи, соціалісти, соціал-демократи та ін.), які захищають в Україні інтереси і цінності Росії.