Український рух опору на окупованих територіях

Анотація

Однією з ідеологічних тез, які РФ використовувала для виправдання свого вторгнення в Україну, була нібито налаштованість мешканців Сходу та Півдня України на співпрацю з окупантами. Майже рік війни показав відсутність масової підтримки українцями окупаційних військ та їхніх «адміністрацій». Натомість ми стали свідками добре організованого спротиву російській окупації.
Ця стаття зосереджена на аналізі двох форм українського руху опору – цивільного і військового. Нашою метою є почати дискусію про динаміку, масштаби та різновиди українського спротиву на окупованих територіях. Ми спираємося на дані американського Інституту вивчення війни, окремі експертні дослідження та журналістські розслідування, які є у відкритому доступі. На прикладі тимчасово окупованих районів Херсонської, Запорізької, Луганської областей та анексованого Криму ми демонструємо, що зміна форм цивільного спротиву – від відкритих, мирних протестів до «тихої непокори», саботажу чи бойкоту «референдумів» була зумовлена репресивною реакцією окупаційної влади. Найбіліше це помітно в акціях руку «Жовта стрічка», який з’явився у Херсоні і поширився у сусідніх регіонах. Військовий, або збройний опір координують сили спеціальних операцій, а реалізують партизанські загони.
На відміну від 2014 року, станом на 2022 рік військовий опір має достатню нормативну базу, добре організовану структуру та розгалужену мережу партизанських груп, що демонструє свою ефективність. Наш аналіз свідчить, що обидві форми спротиву мають організований, але децентралізований характер і здійснюються переважно малими групами. Вплив різних акцій руху суттєво впливає на логістичні можливості окупаційної армії, її морально-психологічний дух та бажання окремих колаборантів продовжувати співпрацю з окупантами. Все разом суттєво підриває можливості РФ з встановлення адміністративного контролю над захопленими територіями та їх поглинання до складу РФ.