«Мовна політика» як явище і категорія.

Автор(и)

  • S. V. Savoyska Міжнародна академія управління персоналом

DOI:

https://doi.org/10.31558/2519-2949.2020.2.13

Ключові слова:

мовна політика, Українська держава, політичні сили, політична ідеологія, суб’єкт політики, ідентичність, мовна ситуація, російська та українська мови, Росія, проросійський

Анотація

Досліджується «мовна політика» як явище і категорія, яка тісно пов’язана: з самоусвідомленням як суб’єкта політики, який її здійснює, так і науковця, який її досліджує; з державною та політичною ідеологіями, з чим тісно пов’язані ідентичність суб’єктів мовної політики, розуміння історії розвитку держави, її мешканців, їх мови і культури; з тим, у якій державі досліджується мовна політика, якою вона була у минулому та є наразі (незалежною, окупованою, постколоніальною), яку спадщину вона отримала від своєї метрополії; з тим, якою є держава на сучасному етапі розвитку: одномовною/багатомовною, демократичною чи тоталітарно-авторитарною; з тією мовною політикою, яку держава чи політичні сили проводять по відношенню до власного народу, а особливо – національної меншини, корінної нації, етнічної групи та ін.

Акцентовано увагу на визначенні терміну «мовна політика», яке уперше використав польський політичний діяч Дж. Цеболлєро, який є, на його думку, суперечливим і надзвичайно складним поняттям у ділянці категоріального визначення, оскільки цей термін має такі властивості, які визначають його роль і місце у соціально-політичних відносинах. У цьому сенсі зазначено, що термін «мовна політика» активно розвивається та використовується у 1960-1980-х рр., а також поширюється у 1990-х рр., що варто розуміти як сукупність ідеологічних постулатів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у державі [8, c. 25].

Визначено, що «мовна політика» – це категорія, яка відображає мережеві, міжмережеві, інституційні ін. комунікаційні зв’язки та політичні відносини; явище, яке тісно пов’язане з державною, опозиційною та громадянською політикою; державна політика, яка здійснює мовну політику, спираючись на формальні та неформальні інституції, які нерідко конфліктують, виборюючи таким чином для своєї мови більше життєвого простору і можливостей повноцінно функціонувати, розвиватися, поширюватися в усіх сферах суспільно-політичного життя та конкурувати з іншими мовами; логічне поняття, яке активно використовується на території Радянської України у 20-х рр. XX ст., яким позначалося цілеспрямоване втручання суспільства у стихійний процес мовного розвитку й організоване керування цим процесом» [21, c. 47].

Доведено, що особливістю мовної політики незалежної України є те, що вона успадкувала від СРСР постколоніальну мовну ситуацію, де співвідношення носіїв української і російської мов не відповідало відсотку етнічних українців і росіян, позаяк колонізатори перетворили українську мову у допоміжний засіб комунікації, чим порушили її природний функціональний стан. Зазначено, що модель стосунків між російською та українською мовами в Радянській Україні формувалася владою так, щоб вони сприймалися у суспільстві не як рівноправні, а як відносини між мовою і діалектом. Виявлено, що особливістю мовної політики є також і те, що її проведення розділене між двома політичними силами, якими, з одного боку, є національно-демократичні інституції, що діють на основі проукраїнських політичних сил, з іншого, – проросійськи налаштовані політики (комуністи, соціалісти, соціал-демократи та ін.), які захищають в Україні інтереси і цінності Росії.

Посилання

Абрамова Д. Правове регулювання державної мовної політики у сфері захисту прав національних меншин. Збірник наукових праць, 2019. Вип. 1 (22). С. 226-261.

Ажнюк Б. Мовна політика: європейські критерії і Україна. Українське мовознавство. Київський національний університет ім. Т. Шевченка. К., 2019. № 1 (49). С. 9-31.

Бебик В. Наша політична культура. Політологічні читання. 1992. №1. С.19-22.

Бичко (Неліпович) А. Українська ментальність. Джерела становлення. К.: Освіта України, 2014. 206 с.

Висоцький О. Технології та стратегії мовної політики / О. Висоцький. Соціально-гуманітарні дослідження та інноваційна освітня діяльність. Матеріали Міжнародної наукової конференції. 24-25 травня 2019 р., Дніпро. / Наук. ред. О. Ю. Висоцький. Дніпро: СПД «Охотнік», 2019. С. 68-71.

Гавдида Н., Назаревич Л. Лінгвоцид як форма мовної політики. Наукові записки ТНПУ. Серія: Мовознавство. Вип. ІІ(24) 2014 78. С. 77-80.

Головатий С. Українська мова – інститут державності. Право України. 2016. № 3. С. 11-62.

Данилевська О. Мова в революції та революція в мові: мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР/Оксана Данилевська. К., 2009. 176 с.

Діяк І. Українське відродження чи нова русифікація?: Наукове видання. К.: Гранослов, 2000. 304 с.

Дзюба І. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку XX століття до українофобів початку століття XXI. К.: Вид. Дім «Києво-Могилянська академія», 2011. 503 с.

Євсєєв К. Символічна політика в Україні. Наукові записки. Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2000. Вип. 6 (62). С. 310-322.

Кісь Р. Фінал Третього Риму: російська месіанська ідея на зламі тисячоліть. Львів, 1998. 253 с.

Концепція державної мовної політики від 15 лютого 2010 року N 161/2010 URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161/2010.

Корж А. Мовний чинник суспільної трансформації в Україні: Автореф. дис. ... канд. політ. наук:

00.02 / Чернівецький національний у – т імені Ю. Федьковича. Чернівці, 2004. 20 с.

Крючков Г. Украина перед судьбоносным выбором / Худож. Оформитель Б. Ф. Бублик. Харьков: Фолио, 2010. 474 с.

Куць О. Мовна політика деяких зарубiжних держав: Наукове видання. Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2011. 200 с.

Мараховська Н. Лінґвістичний вимір політичної комунікації. Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць. Червень 2012. Вип 23. С. 170-173.

Марусик Т., Кошова Н. Інфраструктура задоволення мовних потреб громадян та її функціонування. Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом. К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. С. 86-112.

Масенко Л. Суржик: між мовою і язиком. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2011. 135 с.

Нагорна Л. Дискурс-аналіз у предметному полі етнополітології. Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 27-28 вересня 2003 року. Київ: Світогляд, 2004. С. 36-46.

Плотницька І. Теоретико-методологічні засади аналізу мовної політики в державному управлінні

/ І. М. Плотницька. Державне будівництво. 2007. № 1. Ч. 1. С. 47-53.

Руда О. Мовне питання як об’єкт маніпулятивних стратегій у сучасному українському політичному дискурсі: монографія / Олена Руда; НАН України, Ін-т укр. мови. К., 2012. 232 с.

Седнєва Н. Політичні аспекти мовної політики в сучасній Україні (на прикладі південного регіону): канд. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спец. 23. 00. 02 / Міністерство освіти і науки України. Чорноморський державний університет імені Петра Могили. Миколаїв, 2013. 250 с.

Стьопіна О. Теорія і практика патріотичного виховання в сучасних умовах / О.Стьопіна. Освіта на Луганщині. 2007. № 2. С. 73-77.

Українське питання в Російській імперії (кінець XIX – поч. XX ст.): Колективна наукова монографія в трьох частинах. Частина 3. Київ: Інститут історії України НАН України, 1999. 276 с.

Фудерер Т., Данилевська О. Престиж української мови та ставлення до двомовності за оцінками мовців різних вікових груп. Вісник КНЛУ. Серія Філологія. Том 22. № 1. 2019. С. 173-181.

Шевчук Г., Трач Н. Мовна політика після Помаранчевої революції. Магістеріум. Мовознавчі студії. 2009. Вип. 37. С. 97-104.

##submission.downloads##

Номер

Розділ

Політична культура та ідеологія