«Homo disciplinatus» як об’єкт політики соціального контролю (до питання про симулякризацію національної політики запобігання катуванням у ХХІ столітті).

Анотація

Проблема, що аналізується у цій статті, пов’язана з соціальним феноменом катування, а також з політичними передумовами поширення зазначеного феномену у ХХІ столітті.
У ХХІ столітті катування стало категорією не скільки юридичної, стільки політичної науки, формуючи важливу частину сучасного політичного дискурсу взаємовідносин влади та соціуму. Катування, формально заборонені універсальними й регіональними стандартами прав людини та законодавством усіх сучасних держав, у ХХІ столітті стали важливим інструментом політики соціального контролю.
Незважаючи на формальне перебування катування поза законом, катування сьогодні існує саме як інструмент політики соціального контролю та широко використовується як соціальна практика. Ця неформальна політика має категорично негативну конотацію, що не виключає її існування як об’єктивної складової сучасних відносин влади навіть за відсутності формально задекларованих суб’єктів.
Тортури не зникли як соціальне явище навіть у другій половині ХХ століття, як це стверджується у рамках класично-формального підходу. Тортури з боку агентів держави та представників політичних еліт були й залишаються сферою особливого управління.
Катування та нелюдське поводження наразі широко використовується у відносинах влади різними політичними акторами, де у політичному обігу перебуває гнучка та, відповідно, небезпечна з огляду на стандарти прав людини формула заборони тортур – «absolute in principle but relative in application».
Невидимість катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті аж ніяк не означає відсутність таких соціальних практик. Будь-який політичний режим намагається контролювати населення, де катування та нелюдське поводження можна вважати свого роду «побічним продуктом» механізмів паноптичного соціального контролю – таким собі «ексцесом виконавців нижчої ланки» у процесі «убезпечення суспільства». У той же час вищі ланки, як раз навпаки, активно декларують пошук нових, більш дієвих та сучасних формальних методів протидії катуванням.
З одного боку, національні системи кримінальної юстиції (включаючи пенітенціарні системи) не можуть впоратися з формально задекларованими завданнями – поводитися з девіантами виключно у рамках формальних процедур, закріплених у національному законодавстві на фоні збільшення класів, типів, видів та, як наслідок, кількості девіантів.
З іншого боку, самі громадяни в обмін на свою «свободу» вимагають ще більшого «убезпечення», де для них вже не мають значення шляхи та методи досягнення відповідної концентрації безпеки. Практична можливість застосування тортур до «терориста» з метою отримання відомостей про подальші терористичні акти або до «небезпечного вбивці» з метою отримати його зізнання відкриває «скриньку Пандори», де з’являється широка та водночас вкрай небезпечна перспектива застосування катувань проти усіх «небезпечних» «інших». Причому реєстри «небезпечних інших» мають небезпеку піддаватися розширенню.
Яскравим прикладом того, наскільки ззовні задекларована національними державами суб’єктна політика запобігання катуванням переплітається з безсуб’єктною політикою катувань, є підтримка сучасними державами в’язничної субкультури та неформальної ієрархії у своїх пенітенціарних системах. Головним тут є саме задеклароване протиставлення між державною владою та владою неформальною, де держава, абсолютно не соромлячись, підписує принизливий для себе пакт про надання їй гарантій «гарантій безпеки» у начебто державній пенітенціарній системі в обмін на «ліцензію на застосування катувань», що надається «неформальним лідерам».
Тому проблематику цієї статті можна сформулювати за допомогою наступного питання, яке, здається, є риторичним: якщо зрештою навіть у ХIII столітті Робіна Гуда приборкав шериф Нотінгема, то чому у ХXI столітті сучасна держава не може приборкати «неформальних лідерів», поступаючись їм великою часткою державної влади та надаючи приватним акторам «ліцензію» на катування?