Інститут політичної опозиції.
DOI:
https://doi.org/10.31558/2519-2949.2020.2.6Ключові слова:
політична опозиція, державна влада, політичний режим, контрольна функція, демократія, транзитАнотація
У статті аналізуються сучасні тенденції розвитку інституту політичної опозиції. Розкривається еволюція концептуальних уявлень про сутнісний зміст феномену політичної опозиції. Констатується, що у режимі консолідованої демократії політична опозиція забезпечує зміну політичних сил та елітних груп в управлінні державою, кадрову ротацію в структурах влади, а також здійснення контролю за політичною владою. Натомість у транзитивних політичних режимах роль політичної опозиції істотно зростає. Якість інституту політичної опозиції виначає потенціал демократизації того чи іншого режиму влади. Право на політичну опозицію є одним з засадничих елементів сучасної ліберальної демократії. Можливість відкрито критикувати правлячу еліту, відстоювати свої альтернативні інтереси, пропонувати інші політичні рішення, виборювати владу шляхом участі у політичних виборах гарантується законом. У політиці опозиція визначається як: виступ проти думки більшості або панівної думки в законодавчих, партійних та інших структурах, які декларують свою прихильність демократичним процедурам; протиставлення свого політичного курсу іншому курсу.
Важливість інституту політичної опозиції зумовлена тим, що опозиція – це потенційна завтрашня влада. Виначальним моментом є те, яке місце опозиційні сили посідали у системі владних відносин країни, яким шляхом прийшла до влади. Оскільки згодом це відбивається і на самому характері влади, і на тому, наскільки легко і безболісно відбуватиметься зміна влади.
Робиться висновок, що за режиму поліархії та у транзитивних режимах дієва, сильна опозиція є запорукою стабільності в роботі усього державного механізму. Існування опозиції створює баланс у політичній системі та захищає режим влади не тільки від авторитарних проявів, але й від впливу суб’єктивних чинників в ухваленні політичних рішень урядом, парламентом та іншими владними інститутами.Посилання
Конституція України. К. : Юрісконсульт, 1996. 73 с.
Аристотель. Политика. Сочинения. М., 1983. Т. 4. 575 с.
Гизо Ф. О средствах правления и оппозиции в современной Франции. Классический французский либерализм : сборник / [пер. с фр.]. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2000. С. 263–506.
Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія. К. : Основи, 1995. 528 с.
Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии (фрагмент).
Антология мировой политической мысли : в 5 т. Т. 2. М. : Мысль, 1997. С. 186–197.
Христюк Т.А. «Політична опозиція». Зміст, характеристика та історична еволюція. Політологічний вісник. 2003. № 13. – С.195–202.
Савицький К. І. Генезис політичної опозиції: з українського та зарубіжного досвіду. Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. К. : ТЕТ, 1996. 347 с.