Дієвість моніторингових механізмів Ради Європи та Європейського Союзу: внутрішні чинники імплементації інституційних гарантій демократії в Україні

Анотація

У статті запропоновано пояснювальну модель дієвості моніторингових механізмів Ради Європи та Європейського Союзу, розглянутих як інструменти зовнішнього врядування щодо України. Актуальність теми зумовлена тим, що після набуття Україною статусу кандидата на членство в ЄС, відкриття переговорів про вступ і завершення скринінгу відповідності національного законодавства праву ЄС відповідність висновкам моніторингових органів прямо пов’язана з просуванням до членства та з доступом до фінансування через інструмент Ukraine Facility. Проблему становить парадокс диференційованої дієвості: формально подібні механізми дають різну віддачу, а обов’язковість механізму не пояснює, чому одні висновки конвертуються в інституційну зміну, а інші лишаються нереалізованими. Мета статті – виявити чинники, що визначають дієвість моніторингу, тобто його здатність конвертувати зафіксовану невідповідність у реальну імплементацію інституційних гарантій демократії. Методологічною рамкою слугує концепція зовнішнього врядування у поєднанні з моделлю зовнішнього стимулювання; основним методом – відстеження процесів (process tracing) у трьох контрастних кейсах, дібраних за максимальною варіацією типу важеля: антикорупційному (епізод НАБУ і САП 2025 р.), судовому (добір суддів Конституційного Суду) та у сфері виконання рішень Європейського суду з прав людини. Побудовано модель, у якій дієвість як залежна змінна пояснюється не силою зовнішнього важеля, а конфігурацією трьох внутрішніх чинників держави-адресата: чіткості «нагороди», мобілізаційної спроможності громадянського суспільства та розстановки еліт. Зіставлення кейсів виявило контрінтуїтивну закономірність: за зростання формальної обов’язковості важеля дієвість не зростала, а спадала – найжорсткіший юридично зобов’язальний механізм дав найнижчу дієвість, тоді як матеріальний важіль у поєднанні зі сприятливою внутрішньою конфігурацією – найвищу. Зроблено висновок, що зовнішній стимул є необхідною, але не достатньою умовою імплементації; вирішальною є внутрішня конфігурація держави-адресата. Науковий внесок полягає в переході від опису й типологізації моніторингових механізмів до пояснювальної моделі їхньої дієвості.