Інституціоналізація публічної політики як детермінанта адаптивності політичної системи в умовах політичних, безпекових та економічних загроз

Анотація

У статті досліджується феномен адаптивності політичних систем крізь призму інституціоналізації публічної політики (ПП) в умовах сучасних криз. Обґрунтовано, що у XXI столітті демократія не є статичною моделлю, а постає динамічною системою, яка здатна до трансформації під впливом зовнішніх та внутрішніх детермінант. Особлива увага приділяється ризикам звуження простору свободи та публічного контролю навіть у ліберальних режимах при формальному збереженні демократичних процедур. Робота ґрунтується на комплексному аналізі провідних наукових підходів: політичний неоінституціоналізм: розглядає автономність інституцій та їх домінантну роль у формуванні ПП; історичний та структурний неоінституціоналізм: акцентують увагу на контекстуальних особливостях та впливі публічних інститутів на прийняття рішень; раціональний вибір та менеджеріальний підхід: аналізують ефективність політичних стратегій та пошук раціональності в управлінні; системний підхід та теорія «зовнішніх шоків»: пояснюють здатність системи конструювати свої елементи у відповідь на кризові чинники. В статті було визначено сутність адаптивності інститутів не як інерційної реакції, а як здатності зберігати функціональність, легітимність та інституційну довіру в умовах невизначеності. Вона базується на поєднанні гнучкості процедур із дотриманням базових демократичних цінностей. Адаптивність виступає інтегральною характеристикою політичної системи, що відображає її спроможність до структурно-процедурної трансформації без втрати ціннісного ядра. У контексті інституціоналізації ПП адаптивність постає як результат здатності інститутів не лише акумулювати та перерозподіляти ресурси у відповідь на політичні, безпекові й економічні загрози, а й відтворювати легітимні правила взаємодії між державою та суспільством. Саме інституційно закріплені механізми координації, участі та контролю забезпечують баланс між стабільністю та зміною, що і визначає стійкість політичної системи в умовах багатовимірних викликів. Також вона передбачає поєднання гнучкості процедур, відкритості до перегляду норм, залучення нових акторів у процес ухвалення рішень та одночасне дотримання базових цінностей демократії: підзвітності, толерантності, плюралізму, розподілу влади. Проаналізовано специфіку України, яка стикається з «подвійною» інституціоналізацією (співіснування пострадянських та нових інститутів) та персоналізацією влади. Особливий акцент зроблено на періоді після повномасштабного вторгнення 2022 року, що вимагає переосмислення функцій держави. Виявлено загрозу «обміну свобод на безпеку», що створює простір для надзвичайних повноважень, які важко відкликати після кризи. Було доведено, що вищий рівень інституціоналізації публічних акторів та каналів їхньої взаємодії безпосередньо корелює з ефективністю публічної політики в умовах системних загроз. Дослідження пропонує нові наукові підходи для аналізу ПП в умовах зовнішньої агресії та нестабільності. Результати можуть бути використані для моделювання ризиків, оновлення моделей врядування та зміцнення діалогу між владою та громадянським суспільством.