Нормалізація винятку: «сірі зони» у європейській політиці прав людини

Анотація

Статтю присвячено аналізу трансформації європейського політичного та правового дискурсу у сфері захисту прав людини в умовах міграційної, безпекової, соціальної та геополітичної криз. У центрі дослідження перебуває політична риторика про необхідність пошуку «балансу» між правами людини та публічним інтересом. Зазначається, що ця риторика дедалі частіше використовується як політичний механізм виправдання обмеження або переосмислення абсолютних гарантій прав людини в Європі та світі. Насамперед це проявляється у посиленні закликів до звуженого тлумачення Європейської конвенції з прав людини 1950 року, які підривають сам принцип непорушності цих універсальних стандартів. У статті підкреслюється, що такі ініціативи створюють небезпечний прецедент ерозії абсолютних гарантій перед обличчям зовнішніх викликів та кризових загроз. Авторка наголошує, що спроби зниження стандартів охорони прав людини не є нейтральними або тимчасовим рішення, а є механізмом політичної нормалізації винятку, і у більш широкій перспективі перетворюються на механізм самопідриву європейської системи правопорядку, яка в умовах тривалої нестабільності виявляється неспроможною зберігати власну цілісність і легітимність. У статті показано, що через політичні рішення і зміну способів тлумачення імперативних норм, створюється ризик поступового формування у Європі правових «сірих зон», де загальнообов’язкові конвенційні гарантії зберігаються формально, але на практиці застосовуються обмежено, знижуючи чутливість суспільства до порушення прав людини. Наголошується, що сучасна дискусія про «реформу» або «адаптацію» Конвенції є не технічною чи процедурною, а фундаментальним політичним викликом, який тестує стійкість ліберально-демократичного порядку, принципу верховенства права та самої ідеї непорушності людської гідності. Особливий акцент в дослідженні зроблено на ризиках для України в умовах війни, масових переміщень населення та поширення практик винятковості, які можуть бути легітимізовані як необхідні або тимчасові. Стаття обґрунтовує позицію, згідно з якою права людини не можуть бути об’єктом політичного торгу та ситуативного коригування, а людська гідність має залишатися незмінною межею державної влади навіть в умовах найглибших криз.