Кореляція процесів формування воєнно-політичних інтересів РФ та політико-правового забезпечення діяльності приватних військових компаній

Анотація

У статті здійснюється спроба політологічного аналізу поглядів вищого військово-політичного керівництва РФ щодо використання приватних військових компаній (ПВК) як інструменту реалізації зовнішньополітичних цілей країни. Визначено, що у російському науковому дискурсі щодо проблематики національної безпеки домінує думка про те, що система управління воєнною організацією держави в РФ не відповідає вимогам до ведення сучасних мережецентричних війн і потребує модернізації, зокрема в контексті отримання можливості управління не лише силовими структурами РФ, але й інститутами громадянського суспільства і бізнес-ресурсами. Встановлено, що у низці нормативно-правових та інших документів стратегічного планування РФ визначено використання російським урядом регулярних та іррегулярних збройних формувань, у тому числі за межами території країни, для досягнення зовнішньополітичних цілей. Виявлено пряму кореляцію між ініціативами щодо законодавчого унормування діяльності ПВК в РФ та знаковими подіями в еволюції цих структур. З’ясовано, що усі законодавчі ініціативи щодо унормування діяльності ПВК в РФ носили реактивний характер і, ймовірно, були спрямовані на попередження можливих негативних реакцій суспільства на суперечливі з точки зору законодавства ситуації, включаючи питання соціальних гарантій, відповідальності за вчинені злочини та правопорушення тощо. Доведено, що процес унормування діяльності ПВК свідомо відставав від реалій їх використання у конфліктних регіонах для того, щоб не створювати офіційних прецедентів на включення відповідних структур до складу суб’єктів воєнної організації держави. Підсумовано, що з погляду на те, що застосування конвенційних збройних сил чітко регулюється як на національному, так і на міжнародному рівні, наявність ресурсного потенціалу ПВК дає можливість обійти норми міжнародного права. Воєнна політика РФ щодо застосування сили концептуально фіксує можливість перекладати відповідальність держави за ескалацію ситуації або початок війни на плечі субконвенційних акторів.