Еволюція доктрини пантюркізму та її політичне значення для геостратегії Туреччини

Анотація

Сучасні процеси глобалізації у світі з одного боку характеризуються інтенсивністю перебігу інтеграції країн: формуються глобальні економічні союзи, розбудовуються наднаціональні інститути, з іншого боку спостерігається зростання національної самосвідомості, підвищення ролі етнічного чинника у суспільно-політичному розвитку країн. Етнічні спільноти, як суб’єкти політики, одночасно мають вплив і на внутрішні, і на міжнародні процеси.
Дослідження пантюркізму, як нового етапу розвитку доктрини об’єднання всіх тюркських народів, та його вплив на геополітику Туреччини, на сьогодні викликає значний науковий інтерес. Пантюркізм – виклик для багатьох країн, оскільки його використання з високою ймовірністю загострює етнополітичні відносини та живить відцентрові настрої тюркомовної частини суспільства.
В статті розглянуто етапи розвитку доктрини пантюркізму в історичній ретроспективі. Проаналізовано вплив даної концепції на зовнішньополітичний курс Турецької Республіки в минулому та роль сучасних тенденцій, які пов’язані з новаціями у геополітичних поглядах, з синтезом пантюркізму з ісламом, з впливом соціальних вимог. Наголошено на важливості дослідження пантюркістських впливів на кримськотатарську громаду, налагодження позитивних відносин з якою буде мати серйозний вплив для Україні в міжнародних дипломатичних відносинах. Також обґрунтовано прогноз щодо подальшого впливу цієї ідеології на політичну ситуацію у сучасній Туреччині.
Визначено, що пантюркізм сьогодні виступає як: 1)багатогранна програма системної інтеграції Турецької Республіки і тюркомовних країн у сфері мови, культури та освіти на базі турецького алфавіту, лінгвістики, історії, літератури та культури; 2) максимум прагматизму для економіки та енергетики Туреччини, отримання доступу до сировинних ресурсів дружніх Азербайджану та республік Центральної Азії;3)активна дипломатична діяльність Анкари із забезпечення інтересів дружніх тюркомовних країн (включаючи країни СНД) у відносинах із Заходом, а також у разі конфліктних ситуацій (наприклад, під час вірмено-азербайджанського конфлікту), а також сприяння ісламській консолідації; 4) формування інтегрованих різноманітних загальнотюркських державних та недержавних інститутів з метою партнерства та міжнародної співпраці.