Політичне життя

Медійні й комунікативні механізми та інструменти формування символічної політики

К. О. Голденштейн — 2026-01-05

Охарактеризовано дві групи чинників, орієнтованих на формування символічної політики: 1) медійні механізми (масова комунікація, цифрові платформи, пропагандистські кампанії), що реалізуються за допомогою таких інструментів, як телетрансляції, радіопередачі, інтернет-видання, політична реклама, соціальні мережі, блоги, відеоролики, інфографіка та ін.; 2) комунікативні механізми (риторичні стратегії, мовна політика, дискурсивні практики, символічні наративи), що реалізуються за допомогою таких інструментів, як політичні промови, парламентські виступи, прес-конференції, слогани, гасла, мовні стандарти, метафори, ідеологічні конструкти, символічні жести, публічні акції та ін. Розглянуто поняття «символічна політика», «механізми символічної політики», «інструменти символічної політики». Виявлено інформаційні способи трансляції політичних символів у масову свідомість. З’ясовано характер передачі символічних значень від політичних еліт до широких верств населення. Визначено, що символічна політика функціонує як потужний інструмент формування колективної ідентичності, консолідації суспільства навколо демократичних цінностей, легітимації владних рішень та мобілізації громадської підтримки. Обґрунтовано, що символічна політика є цілеспрямованою діяльністю політичних суб'єктів зі створення й поширення смислових конструкцій, які здатні як зміцнювати соціальну єдність, так і слугувати інструментом політичної маніпуляції. Зроблено висновок, що символічна політика – потужна сила, яка формує уявлення про напрями об'єднання нації навколо спільної мети; сприяє створенню нової української ідентичності, звільненню від радянських стереотипів, входженню України в європейську сім'ю народів; слугує важливим засобом зміцнення суспільної довіри та консолідації громадян навколо спільних демократичних цінностей; виступає важливою складовою демократичної культури та запорукою стійкості демократичних інститутів.

Трансформація політичної культури України в умовах війни: від екзистенційного виклику до нової суб'єктності

В. О. Корнієнко — 2026-01-05

Стаття досліджує трансформацію політичної культури України внаслідок повномасштабного вторгнення росії, розпочатого у лютому 2022 року. Мета дослідження – виявити та проаналізувати ключові зміни у політичній культурі українського суспільства в умовах екзистенційної загрози, їхній вплив на демократичний розвиток держави та визначити потенційні наслідки для політичної системи. Дослідження поєднує якісні методи аналізу, зокрема порівняльний, інституційний та дискурсивний підходи, з кількісними емпіричними даними соціологічних досліджень для комплексного вивчення трансформацій політичної культури в умовах війни. Теоретичною основою є концепції політичної культури та демократичної консолідації. Результати демонструють, що екзистенційна загроза національному існуванню інтенсифікувала процеси консолідації громадянської ідентичності, сприяла переосмисленню традиційних уявлень про відносини між державою та громадянським суспільством. Виявлено якісні зміни у політичній участі громадян. Встановлено, що відбувається інституціоналізація волонтерського руху як впливового політичного актора, розвиток цифрових форм громадянської мобілізації, а також мілітаризація політичного дискурсу при одночасному посиленні централізації влади та зростанні довіри до силових інститутів. Висновки полягають у тому, що воєнний досвід сприяв формуванню більш зрілої політичної культури, в якій поєднуються високий рівень громадянської активності з прагматичним розумінням ролі держави у забезпеченні національної безпеки. Ці трансформації створюють можливості для демократичної консолідації через посилення громадянської відповідальності та національної єдності, проте несуть ризики, пов'язані із мілітаризацією та централізацією, що вимагає стратегій для забезпечення демократичного розвитку у постконфліктний період.

Вимоги до авторських оригіналів статей.

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Аналіз сучасних теоретичних траєкторій дослідження публічної політики

О. М. Чальцева — 2026-01-05

У статті здійснено теоретичний аналіз сучасного стану досліджень у сфері публічної політики в сучасних умовах невизначеності. Констатовано, що сучасна наука характеризується полідисциплінарністю та фокусується на питаннях ефективності, співуправління та мережевізації. У статті виявлені, обґрунтувані та систематизовані ключові теоретичні напрямки за якими розвивається сучасна наукова думка у сфері публічної політики. На підставі проаналізованих робіт з цієї проблематики, було виділено три наукових траєкторії. Перша пов'язана з класичним аналізом політичного процесу, зокрема деталізацією етапів встановлення порядку денного. Друга траєкторія охоплює теоретичний плюралізм, що включає моделі коаліцій прихильників, теорію переривчастої рівноваги, дискурсивні підходи та інституціоналізм. Окремо в цьому руслі розглянуто концепцію адаптивного врядування, що фокусується на еволюції інституцій для управління спільними благами та подоланні інституційних криз. Третя траєкторія ідентифікована як «колаборативний напрям», який набув популярності в сучасних дослідженнях з публічної політики у зв’язку з розширенням включеності суспільства в процес співуправління. Критично важливим є перенесення фокусу на людську агентність, яка обґрунтовується тим, що політику творять актори через мислення, емоції та втілений досвід де ключовою є роль ідей як каталізаторів співпраці та їх «локального значення» в публічному просторі. У статті також окреслено новітні напрями досліджень, які ще носять фрагментований характер і не відносяться до якогось конкретного варіанту теоретичної траєкторії. Зокрема «феномен влади даних» та геополітичні зсуви, які пояснюють нову розстановку сил у світовій системі («азійське століття»). На підставі аналізу сучасних наукових праць було доведено, що дослідження переважно демонструють відхід від лінійних, механістичних моделей публічної політики. Натомість домінує бачення публічної політики як складного, динамічного процесу, в основі якого мають бути такі ідейні цінності як солідарність, довіра, взаємоповага, узгодженість.

Парадигма виключення з публічного простору

І. В. Мацишина — 2026-01-05

Аналіз питання «Чому ми підкорюємося?», який підняв у свій час французький гуманіст Ельєн де ла Боеті, пов’язаний з дослідженням публічного простору. Де через функцію перезбірки реальності, про яку в свій час писав Бруно Латур, зроблена перезбірка і публічного простору. У центрі уваги постає суб’єкт, який позбавлений видимості у просторі. Деконструкція політичного виключення проаналізована від міфологічного сюжету до феномену війни, яка запускає механіку біополітичних практик. Метою яких є і контроль над публічним простором. У статті концепт публічного простору розглянуто з позиції Х. Арендт, яка наділяє простір функцією видимості через комунікативну дію. Руйнування зв’язків та позбавлення статусу публічного утворює біологічні тіла, які за думкою Д. Агамбена знаходяться у вимірі оголеного життя. Ізоляція суб’єктів відбувається через позбавлення видимості, що у часи війн використовує окупаційна влада. Так суб’єкт втрачає не тільки онтологічну присутність, а стає ресурсом влади, яка екстраполює його у формат homo sacer. Стаття доводить, що публічний простір не є статичним фізичним станом; він зникає разом із припиненням діяльності. Ізоляція та примусове мовчання призводять до деконструкції спільного світу, перетворюючи його на «пустелю біологічних тіл». Автор резюмує, що режим, який заміщує плюральність однорідною масою «лояльних суб'єктів», перетворює публічну комунікацію на фасад. Це створює ілюзію безпеки, але фактично руйнує політичну природу людини, детермінуючи парадигму тотального виключення.

Медіа як дзеркало та інструмент легітимності влади в умовах воєнного часу

М. А. Польовий — 2026-01-05

Стаття присвячена комплексному, інтердисциплінарному аналізу трансформації легітимності політичної влади в Україні в умовах правового режиму воєнного стану (2022–2025 рр.). Автор розглядає медіа-простір не як дзеркало політичних процесів, а як єдину доступну арену для їхнього існування в умовах тимчасового обмеження конституційних механізмів прямої демократії (виборів, референдумів, мирних зібрань). У дослідженні використано теоретичний інструментарій медіа-філософії (Ж. Бодрійяр), соціології влади (М. Кастельс) та теорії комунікації (Е. Ноель-Нойман). Ключова гіпотеза роботи полягає в тому, що в умовах війни відбулася підміна інституційної легітимності "легітимністю екранною" (screen legitimacy). Влада існує для громадянина настільки, наскільки вона здатна генерувати переконливий медійний образ компетентності та контролю. Стаття детально аналізує дуалістичну структуру українського інформаційного поля, що склалася під час війни. З одного боку — це централізований державний наратив, реалізований через телемарафон "Єдині новини". Автор простежує еволюцію цього інструменту від функції "терапевтичної легітимності" та стабілізації суспільства у 2022 році до ефекту "теплої ванни" та відриву від реальності у 2024 році. З іншого боку — це нерегульована, анархічна екосистема Telegram-каналів, яка перебрала на себе функції "тіньового парламенту" та головного майданчика для політичної критики. Особливу увагу приділено механізмам делегітимації влади через нові медіа. На прикладі кейсів "бусифікації" (відеофіксації примусової мобілізації) та корупційних скандалів демонструється, як горизонтальні мережі здатні руйнувати монополію держави на істину та право на примус. Доводиться, що існування двох паралельних медійних реальностей ("телевізійної" та "цифрової") створює "шизофренічну легітимність", яка загрожує національній безпеці та стійкості політичної системи перед обличчям гібридних загроз з боку РФ.

Роль держави у формуванні політики післявоєнного відновлення

М. В. Примуш — 2026-01-05

У статті досліджено теоретико-методологічні засади та практичні аспекти формування державної політики післявоєнного відновлення як ключового напряму соціально-економічної трансформації держави. Метою дослідження є обґрунтування ролі держави у формуванні політики післявоєнного відновлення та визначення її стратегічних пріоритетів у контексті міжнародного досвіду та національних викликів. Для досягнення поставленої мети використано системний, порівняльний, структурно-функціональний і аналітичний методи, які дали змогу узагальнити зарубіжні моделі відбудови – План Маршалла, японське «економічне диво», балканську практику та сучасні підходи концепції Build Back Better – і адаптувати їх до українських умов. Результати дослідження засвідчили, що ефективна політика післявоєнного відновлення потребує інтеграції трьох ключових компонентів – державного лідерства, міжнародного партнерства та локальної участі громад. На основі узагальнення світового досвіду сформовано авторське бачення основних напрямів політики відновлення, які охоплюють: відновлення критичної інфраструктури як базового чинника стабілізації економіки; реіндустріалізацію та технологічну модернізацію, що забезпечують перехід до інноваційної моделі розвитку; поглиблення децентралізації та розвиток регіонів як умову справедливого та інклюзивного відновлення; розвиток партнерства держави, бізнесу й громад (Public–Private–Community Partnership) як інструмент мобілізації ресурсів і соціальної відповідальності; інтеграцію екологічних і соціальних стандартів (ESG-принципів), що формують основу «зеленого» та соціально орієнтованого зростання. Зроблено висновок, що відбудова має трансформуватися у стратегію сталого розвитку, орієнтовану на зміцнення економічної безпеки, соціальної згуртованості та інноваційної спроможності держави. У цьому контексті роль держави полягає у створенні цілісної системи управління відновленням, де поєднуються ефективність, прозорість, інклюзивність та партнерство, що перетворює процес реконструкції на фундамент довгострокового оновлення суспільства.

Особливості планування розвитку деокупованих територіальних громад

Ю. В. Окуньовська — 2026-01-05

Статтю присвячено аналізу особливостей планування розвитку деокупованих територіальних громад України в умовах воєнного стану та постконфліктної трансформації. Обґрунтовано, що стратегічне планування є ключовим інструментом забезпечення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування та ефективного відновлення громад, які зазнали негативних наслідків збройної агресії РФ. Розкрито зміст і роль системи планувальних документів у сфері державної регіональної політики, охарактеризовано її трирівневу структуру та місце стратегій розвитку територіальних громад, програм комплексного відновлення і планів відновлення та розвитку. Проаналізовано нормативно-правове забезпечення стратегічного планування та виявлено ключові проблеми його реалізації, зокрема фрагментованість правового регулювання, колізії між законодавчими актами, нечіткість статусу окремих планувальних документів і недосконалість критеріїв віднесення громад до територій відновлення. Визначено основні етапи стратегічного планування та акцентовано увагу на значенні комплексного територіального підходу і принципу управління, орієнтованого на результат. Зроблено висновок, що вдосконалення системи планування розвитку деокупованих територіальних громад сучасна система планувальних документів у сфері державної регіональної політики формально вибудувана за трирівневою моделлю та доповнена спеціальними інструментами відновлення – програмами комплексного відновлення і планами відновлення та розвитку. Водночас виявлено низку проблем, які істотно знижують ефективність планування розвитку деокупованих громад, зокрема фрагментованість нормативно-правового регулювання, колізії між законодавчими актами, нечіткість статусу окремих планувальних документів, а також недосконалість критеріїв віднесення громад до територій відновлення. Доведено, що стратегія розвитку територіальної громади залишається базовим документом, який забезпечує узгодженість дій органів місцевого самоврядування, держави, бізнесу та громадськості, тоді як програма комплексного відновлення має відігравати роль інтеграційної платформи для просторових, інфраструктурних і соціально-економічних рішень у постконфліктний період. Разом із тим відсутність обов’язковості розроблення програми комплексного відновлення та складність процедур підтвердження статусу територій відновлення створюють додаткові бар’єри для громад, що фактично зазнали значних руйнувань і втрат.

Соціокультурні аспекти повоєнної відбудови на прикладі досвіду Боснії

М. В. Дубель — 2026-01-05

У статті здійснено комплексний аналіз соціально-культурних та інституційних параметрів постконфліктного розвитку Боснії і Герцеговини в умовах міжнародного втручання після підписання Дейтонської мирної угоди. Метою дослідження є виявлення взаємозв’язку між конфігурацією домінуючих форм соціальної солідарності, специфікою політичної культури боснійського суспільства та еволюцією стратегій міжнародної спільноти у процесі миробудівництва й державотворення. Теоретико-методологічну основу становить культурна теорія (grid–group), яка дозволяє інтерпретувати політичну поведінку місцевих еліт і населення, а також інструментарій зовнішніх акторів через призму ієрархічних, фаталістичних, егалітарних та індивідуалістичних моделей соціальної солідарності. Показано, що на ранньому етапі постдейтонського процесу «соціальна карта» Боснії визначалася переважанням ієрархічно-фаталістичних установок, відтворенням етнонаціональної мобілізації та збереженням високої конфліктності, що обмежувало ефективність міжнародно імплементованих політик. Обґрунтовано, що початкові егалітарно-індивідуалістичні підходи міжнародного врегулювання (консенсусні механізми, переговори, економічна обумовленість і логіка «раціонального вибору») виявилися соціально-культурно нежиттєздатними, спричинивши повторювані інституційні провали й перехід до більш жорсткої моделі управління. Встановлено, що запровадження Боннських повноважень означало зміщення ролі Управління Високого представника в бік ієрархічної регулятивно-примусової парадигми та формування практик «контрольованої/охоронної демократії». Зроблено висновок, що, попри досягнення окремих короткострокових результатів у сфері інституційного будівництва та стабілізації управління, міжнародне втручання водночас консерваціювало залежність політичної системи від зовнішнього контролю, посилило фаталістичні настанови та не забезпечило глибинної трансформації політичної культури й сталого внутрішнього балансування соціокультурного простору.

Нормалізація винятку: «сірі зони» у європейській політиці прав людини

М. В. Калашлінська — 2026-01-05

Статтю присвячено аналізу трансформації європейського політичного та правового дискурсу у сфері захисту прав людини в умовах міграційної, безпекової, соціальної та геополітичної криз. У центрі дослідження перебуває політична риторика про необхідність пошуку «балансу» між правами людини та публічним інтересом. Зазначається, що ця риторика дедалі частіше використовується як політичний механізм виправдання обмеження або переосмислення абсолютних гарантій прав людини в Європі та світі. Насамперед це проявляється у посиленні закликів до звуженого тлумачення Європейської конвенції з прав людини 1950 року, які підривають сам принцип непорушності цих універсальних стандартів. У статті підкреслюється, що такі ініціативи створюють небезпечний прецедент ерозії абсолютних гарантій перед обличчям зовнішніх викликів та кризових загроз. Авторка наголошує, що спроби зниження стандартів охорони прав людини не є нейтральними або тимчасовим рішення, а є механізмом політичної нормалізації винятку, і у більш широкій перспективі перетворюються на механізм самопідриву європейської системи правопорядку, яка в умовах тривалої нестабільності виявляється неспроможною зберігати власну цілісність і легітимність. У статті показано, що через політичні рішення і зміну способів тлумачення імперативних норм, створюється ризик поступового формування у Європі правових «сірих зон», де загальнообов’язкові конвенційні гарантії зберігаються формально, але на практиці застосовуються обмежено, знижуючи чутливість суспільства до порушення прав людини. Наголошується, що сучасна дискусія про «реформу» або «адаптацію» Конвенції є не технічною чи процедурною, а фундаментальним політичним викликом, який тестує стійкість ліберально-демократичного порядку, принципу верховенства права та самої ідеї непорушності людської гідності. Особливий акцент в дослідженні зроблено на ризиках для України в умовах війни, масових переміщень населення та поширення практик винятковості, які можуть бути легітимізовані як необхідні або тимчасові. Стаття обґрунтовує позицію, згідно з якою права людини не можуть бути об’єктом політичного торгу та ситуативного коригування, а людська гідність має залишатися незмінною межею державної влади навіть в умовах найглибших криз.

Моделі міжнародної допомоги для розвитку деокупованих територіальних громад: стратегічні підходи та практики

В. Ф. Красилюк — 2026-01-05

Стаття присвячена аналізу моделей міжнародної допомоги, що застосовуються для розвитку деокупованих територіальних громад України, з метою визначення їхніх стратегічних підходів, інституційних механізмів та практичних інструментів реалізації, а також обґрунтування потенціалу парадипломатії як ефективного каналу залучення донорських ресурсів у процесі повоєнного відновлення та розвитку громад. Обґрунтовано, що масштаби руйнувань, інституційних втрат і соціально-економічних викликів зумовлюють необхідність переходу від фрагментарної гуманітарної підтримки до багаторівневої донорської стратегії, інтегрованої у місцеву політику розвитку. Метою дослідження є визначення стратегічних підходів, інституційних механізмів і практичних інструментів реалізації міжнародної допомоги, а також аналіз потенціалу парадипломатії як ефективного каналу залучення донорських ресурсів на локальному рівні. Методологічну основу дослідження становлять інституційний, системний та порівняльний підходи, а також аналіз аналітичних звітів міжнародних організацій, баз даних донорських ініціатив і практичних кейсів українських територіальних громад. У статті показано трансформацію ролі органів місцевого самоврядування з пасивних реципієнтів допомоги на активних суб’єктів міжнародної взаємодії, здатних формувати партнерства, визначати пріоритети та реалізовувати довгострокові проєкти відновлення. Особливу увагу приділено парадипломатії як інструменту горизонтальної співпраці між муніципалітетами, що сприяє залученню не лише фінансових ресурсів, а й управлінської експертизи та інституційних практик. Зроблено висновок, що модель міжнародної підтримки деокупованих громад є цілісною системою, у якій поєднуються державні, донорські та муніципальні механізми, а її ефективність безпосередньо залежить від інституційної спроможності громад. Окреслено перспективи подальших досліджень, пов’язані з оцінюванням результативності донорських програм, розвитком індикаторів ефективності та поглибленням аналізу парадипломатії у системі багаторівневого врядування.

Рівні аналізу міжнародних відносин як концептуальна основа дослідження факторів зовнішньої політики держави

В. В. Берегута — 2026-01-05

У статті досліджується концепція рівнів аналізу міжнародних відносин як інструмент систематизації та пояснення аспектів зовнішньої політики держави. Автор розглядає історію становлення концепції рівнів аналізу міжнародних відносин та її еволюцію до рівнів аналізу факторів зовнішньої політики держави на основі вивчення робіт іноземних дослідників, які в другій половині XX століття започаткувати та розвинули наукову дискусію щодо даних питань (К. Уолтц, Дж. Сінгер, Б. Бузан, Р. Джервіс, М. Холліс, С. Сміт, Ч. Джонс, Р. Літтл, К. Гебхард, Дж. Певехаус, Дж. Голдстайн, Дж. Розенау, Дж. Рурк), на предмет дефініції поняття «рівень аналізу», кількості таких рівнів та обґрунтування чинників зовнішньої політики держави на кожному з рівнів. За результатами порівняння підходів дослідників встановлено розбіжність їхніх позицій щодо кількості рівнів аналізу. Попри це, більшість дослідників пояснюють мотиви зовнішньополітичної поведінки держави на трьох основних рівнях аналізу: індивідуальному рівні, на якому концентрується увага на значенні особистісних характеристик національних лідерів та їхньому оточенні при ухваленні зовнішньополітичних рішень, державному рівні, який фокусується на внутрішньополітичних, соціальних та інституційних чинниках формування зовнішньої політики, та системному рівні, в межах якого вивчається вплив структурних характеристик системи міжнародних відносин на зовнішньополітичний курс держави. Автор робить висновок про аналітичний потенціал концепції рівнів аналізу міжнародних відносин при обґрунтуванні складових зовнішньої політики держави, оскільки вона дозволяє поєднати в єдиній аналітичній рамці суб’єктів і чинники зовнішньої політики різного рівня — від індивідуальних до системних, що забезпечує можливість цілісного пояснення логіки формування зовнішньополітичних рішень.

Вплив повномасштабного вторгнення на методологічні аспекти проведення соціальних досліджень в Україні

Т. О. Щередіна — 2026-01-05

У статті проаналізовано трансформаційні зміни методології соціальних досліджень в Україні в умовах повномасштабної війни, що триває з 2022 року. Особливу увагу приділено впливу нових викликів – діджиталізації, зміни соціальної структури, масової міграції, травматизації населення – на перегляд класичних підходів до збору, аналізу та інтерпретації соціальної інформації. Досліджено, як екстремальні умови воєнного стану змінюють предмет, об’єкт та інструментарій соціологічного пізнання, обумовлюючи необхідність переосмислення базових принципів репрезентативності, етичності, валідності та наукової доцільності. Визначено ключові виклики, зокрема обмеження доступу до респондентів унаслідок безпекових ризиків, руйнування інфраструктури, відсутність стабільного зв’язку та постійна емоційна напруга, що впливають на якість дослідницького процесу. Установлено, що традиційні методи польового дослідження поступаються місцем цифровим інструментам – онлайн-опитуванням, аналізу цифрових слідів, застосуванню великих даних і змішаних методів, що забезпечують адаптивність до нових умов. Обґрунтовано зростання значущості міждисциплінарних підходів, які дозволяють ураховувати не лише соціальні, але й психологічні, правові та культурні фактори. Проаналізовано розширення меж дослідження за рахунок візуальних і мультимедійних джерел інформації, що зумовлює необхідність формування нових методів інтерпретації візуальних даних. Запропоновано інкорпорацію партисипативних підходів як ефективного інструменту взаємодії з респондентами в умовах травматизації та втрати довіри до інституцій. Підкреслено, що в умовах війни дослідження виконує не лише пізнавальну, але й соціально терапевтичну функцію, сприяючи переосмисленню індивідуального досвіду та відновленню соціальних зв’язків. Стаття фіксує перехід вітчизняної методології соціальних досліджень від класичних моделей до більш гнучких, контекстуально чутливих і етично орієнтованих підходів, що відповідають сучасному стану українського суспільства в умовах воєнної реальності.

Коаліційні утворення в політиці: роль, типологічні ознаки, функції

О. С. Горай — 2026-01-05

Здійснено комплексний аналіз ролі, типологічних ознак та функцій коаліційних утворень у сучасній політиці, визначено їхнє місце в демократичних політичних системах. Систематизовано теоретичні підходи до розуміння природи політичних коаліцій та емпіричний аналіз їхніх практичних проявів у різних політичних контекстах. Виявлено характерні ознаки коаліційних утворень: тимчасовість існування при можливості довгострокового функціонування, добровільність участі суб’єктів, збереження автономії при координації дій, спільність стратегічних цілей при можливих тактичних розбіжностях. Охарактеризовано функції коаліцій у політичній системі: агрегації та артикуляції інтересів, формування урядових коаліцій, забезпечення політичної стабільності, представництва різних соціальних груп у процесі прийняття рішень. Розкрито типи коаліційних утворень за різними критеріями: парламентські, електоральні, урядові, тематичні, гомогенні, гетерогенні, формальні, неформальні. Доведено, що ефективність коаліційних утворень залежить не лише від здатності учасників до взаємних поступок, наявності спільних цілей, а й від механізмів належної координації. З’ясовано, що перспективи подальших досліджень коаліційної діяльності пов'язані з необхідністю вивчення впливу на неї цифрових технологій; поглибленого аналізу транснаціональних коаліційних процесів та їхньої ролі у формуванні глобальної політики; з’ясування специфіки коаліційних процесів у гібридних політичних режимах, де демократичні та авторитарні елементи співіснують в рамках єдиної системи; виявлення напрямів забезпечення коаліційної політики в умовах зростаючої популярності антисистемних рухів; дослідження гендерних аспектів коаліційної політики і ролі жінок у формуванні та функціонуванні політичних коаліцій; з’ясування можливостей участі молоді у коаліційних процесах; визначення характеру міжґенераційної політичної співпраці; розробки практичних рекомендацій щодо оптимізації функціонування коаліційних утворень, що включає як інституціональні реформи, так і розвиток політичної культури консенсусу та компромісу.

Особливості функціонування органів публічної влади в Україні в умовах воєнного стану: легітимаційний аспект

Г. М. Куц — 2026-01-05

Стаття присвячена виявленню особливостей функціонування органів публічної влади в Україні в умовах воєнного стану. Органи публічної влади включають органи місцевого самоврядування та органи державної влади (виконавча влада). В Україні в умовах війни формуються нові практики взаємодії між органами публічної влади (місцеве самоврядування та державна влада), з одного боку, та між громадянським суспільством і публічною владою – з іншого боку. Теоретико-методологічними засадами дослідження стали загальнонаукові методи пізнання у розгляді проблематики публічної влади в Україні, зокрема, аналітичні, емпіричні, порівняльні, описові. Також методи дослідження ґрунтуються на принципах історичного, системного, структурно-функціонального аналізу. Суттєво змінився тип взаємодії у формуванні регіональної політики між місцевими депутатами (органи місцевого самоврядування) та місцевими військовими адміністраціями (органи державної влади). Наразі немає однакових практик взаємодій по всій Україні між органами публічної влади. Адже в залежності від статусу території (фронтова, прифронтова, віддалена від фронту) трансформуються і механізми взаємодії між органами публічної влади. Окрім того, важливою проблемою у функціонуванні органів публічної влади в Україні в умовах воєнного стану стає проблема легітимності владних органів. За відсутності можливостей в умовах війни перезавантаження владної системи шляхом виборів дуже важливою є проблема розроблення стратегій легітимації владних інституцій. З боку структур громадянського суспільства існує високий запит до органів публічної влади стосовно формування національно-патріотичної політики. Отже, органам публічної влади слід розробляти стратегії щодо посилення національної ідентичності (не регіональної). Відповідно, національна ідентичність здатна стати вагомим чинником для легітимації владних органів в умовах відсутності виборів.

Комунікація українських парламентських політичних партій через сайти з виборцями під час російсько-української війни

Ю. Ю. Федчик — 2026-01-05

В умовах трансформації політичної системи України та поступового утвердження демократичного врядування особливої ваги набуває проблема формування якісних політичних інститутів які дієво взаємодіють з виборцями. Парламентська політична партія, як один із ключових елементів цієї інституційної структури, постає не просто організацією, а цілісною системою, що розвивається та функціонує за власними внутрішніми закономірностями. Її існування визначається не лише формальними нормами та статутними положеннями, а й здатністю адаптуватися до змін у суспільстві, відповідати на нові виклики та забезпечувати зв’язок між державою і громадянами. Саме тому партії стають своєрідними індикаторами зрілості політичного процесу та рівня демократизації суспільства, особливо під час російсько-української війни. Парламентські політичні партії постають як ключові актори, здатні найповніше реалізувати завдання демократичного представництва. У процесі виборчих кампаній вони не лише акумулюють та формулюють суспільні запити, а й перетворюють їх на політичні програми та конкретні рішення. Саме через партійні структури вимоги громадян отримують інституційне оформлення і потрапляють до органів влади, де стають основою для формування політичного курсу держави. Таким чином, партії виконують роль посередників між суспільством і державою, забезпечуючи легітимність влади та її відповідність очікуванням громадян. Важливим каналом комунікації парламентських політичних партій з виборцями є офіційні сайти. Оцінка сайтів парламентських політичних партій здійснювалася за наступними критеріями: структура сайту, ідеологічні акценти, контент і позиція щодо війни, юзабіліті (зручність користування). У ході дослідження було здійснено систематизацію тематичних напрямів публікацій на офіційних вебсайтах парламентських політичних партій України. Виявлено п’ять провідних тем, що домінують у комунікаційному просторі цих суб’єктів: соціальна проблематика, економічні питання, російсько-українська війна, процеси відбудови держави та критика чинної влади.

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

ДонНУ імені Василя Стуса, колектив авторів, 2025 — 2026-01-05

Концепт лідерства США в публічній дипломатії Володимира Зеленського в умовах повномасштабної російської агресії за часів президентства Джо Байдена

О. Ю. Висоцький — 2026-01-05

Актуальність дослідження зумовлена гостротою сучасних міжнародних процесів, зокрема повномасштабною російською агресією проти України, яка актуалізувала питання глобального лідерства, солідарності та ефективності публічної дипломатії. У цьому контексті публічна дипломатія Президента України Володимира Зеленського стала не лише інструментом залучення підтримки, а й потужним засобом конструювання образу США як ключового гаранта міжнародного порядку. Особливої ваги набуває аналіз саме періоду президентства Джо Байдена, оскільки його адміністрація уособлювала модель лідерства, орієнтовану на правила, альянси та моральні імперативи, що стало центральним об'єктом апеляцій Зеленського. На тлі зміни американської адміністрації та посилення ізоляціоністських настроїв, ретроспективне дослідження того, як український президент інтерпретував та просував концепцію американського лідерства, набуває критичної важливості для розуміння динаміки українсько-американських відносин та більш широких тенденцій у глобальній політиці. Мета статті полягає у з’ясуванні особливостей концепту лідерства США в публічній дипломатії Володимира Зеленського в умовах повномасштабної російської агресії за часів президентства Джо Байдена. Методологічною основою дослідження є герменевтичний підхід, який дозволив розкрити багатошаровість та стратегічну спрямованість публічно-дипломатичного дискурсу Зеленського. Основні результати дослідження показують, що концепція лідерства США у публічній дипломатії Зеленського є комплексною та багатовимірною. Вона виходить за межі традиційного розуміння лідерства як військової чи економічної могутності, наголошуючи на його моральній, історичній та функціональній відповідальності. Концепція лідерства США у Зеленського — це моральна, історична та дієва відповідальність за захист свободи, демократії та міжнародного права, а не просто економічна чи військова сила. Ключовими критеріями такого лідерства є моральна мужність, рішучість, превентивність, здатність мобілізувати світ, послідовність та надійність у дотриманні обіцянок. Образ США у Зеленського — це незамінний маяк демократії, історичний захисник свободи, активний партнер і каталізатор глобальної солідарності, чия участь є вирішальною для виживання України та світового ладу. Глобальне лідерство США Зеленський визначає як «лідерство світу» — активну силу, що мобілізує світ, встановлює стандарти дій та забезпечує матеріальну й моральну підтримку, необхідну для перемоги над агресією.

Гібридна війна в стратегії США: порівняльний аналіз адміністрацій Трампа і Байдена та виклики XXI століття

К. М. Вітман — 2026-01-05

У статті досліджено еволюцію стратегій США щодо гібридної війни у XXI столітті та порівняно підходи адміністрацій Дональда Трампа (2017–2021 та з початку 2025–дотепер) і Джо Байдена (2021–2025). Проаналізовано ключові інструменти гібридних операцій, включно з кібернетичними атаками, інформаційними кампаніями, економічним та політичним тиском, санкціями, застосуванням нерегулярних сил та технологічно-асиметричних засобів, а також методами впливу на громадську думку. Показано, що перший термін Трампа орієнтувався на силове стримування, пріоритет національних інтересів та обмежену підтримку України, акцентуючи увагу на кібернетичній перевазі та випереджувальних заходах у «сірих зонах». Адміністрація Байдена застосовувала комплексний, коаліційний підхід із превентивним кібер- та інформаційним реагуванням, широкою підтримкою партнерів і інтеграцією багатодоменної стратегії, включно із захистом критичної інфраструктури та інформаційною стійкістю. Другий термін Трампа поєднує попередній прагматизм із новим акцентом на внутрішню безпеку, технологічну перевагу та превентивне стримування глобальних гібридних загроз, водночас обмежуючи коаліційну взаємодію. Проведено аналіз останніх досліджень та публікацій, що висвітлюють гібридну війну, інформаційні операції, кібербезпеку та роль союзників, і виділено невирішені проблеми, зокрема ефективність різних моделей,, інтеграцію технологічних інструментів і вплив новітніх технологій на гібридні конфлікти. Обґрунтовано, що американська стратегія гібридної війни XXI століття розвивається у напрямку комплексності, адаптивності та технологічної переваги, поєднуючи військові, економічні, інформаційні та дипломатичні інструменти. Це дозволяє США ефективно реагувати на «сіро-зонні» конфлікти, підтримувати стратегічну перевагу у глобальному масштабі та координувати дії з союзниками. Окремо висвітлено роль України у стратегіях протидії гібридним загрозам і особливості технологічного та інформаційного стримування Китаю та росії. Вказано перспективи подальших досліджень у сфері багатодоменної протидії, ролі коаліцій і союзників, а також впливу новітніх технологій, штучного інтелекту і соціальних мереж на розвиток і нейтралізацію гібридних загроз.

Трансформація державного суверенітету в умовах глобального впливу транснaціональних актоpів

С. М. Наумкіна — 2026-01-05

У статті проведено комплексний аналіз трансформації вестфальської концепції державного суверенітету в умовах інтенсифікації глобалізаційних процесів та зростання впливу транснаціональних акторів. Метою дослідження є визначення ключових чинників, що змінюють традиційне розуміння суверенітету, та аналіз новітніх концептуальних підходів до його інтерпретації. Методологічну основу роботи становлять системний, структурно-функціональний та компаративний методи, що дозволили розглянути суверенітет як динамічну, а не статичну категорію. Досліджено вплив трьох основних груп транснаціональних акторів: транснаціональних корпорацій (ТНК), міжнародних неурядових організацій (МНУО) та міжнародних міжурядових організацій (ММО). Встановлено, що економічна потужність ТНК дозволяє їм впливати на національне законодавство та економічну політику, обмежуючи фіскальний та регуляторний суверенітет держав. Діяльність МНУО у сферах прав людини та екології формує глобальні норми, які чинять тиск на внутрішню політику країн, іноді всупереч позиції національних урядів. ММО, у свою чергу, вимагають делегування частини суверенних повноважень в обмін на економічні, політичні чи безпекові переваги. Обґрунтовано, що сучасний суверенітет зазнає не стільки ерозії, скільки якісної трансформації, перетворюючись на «мережевий», «функціональний» або «відповідальний суверенітет. Держава перестає бути єдиним центром ухвалення рішень, інтегруючись у складну систему глобального управління. Зроблено висновок, що в нових умовах ефективність держави визначається не її здатністю до абсолютної ізоляції, а вмінням гнучко адаптуватися, брати участь у міжнародних режимах та захищати національні інтереси через багатосторонні механізми.

Пʼяте та шосте розширення ЄС: уроки для країн Асоційованого тріо

М. В. Сізокрилов — 2026-01-05

Протягом усього періоду взаємовідносин між державами Асоційованого тріо та Європейським Союзом існувало доволі багато проблемних питань, як у політичній площині, так і в економічній. Наявність цих перешкод не дозволяла Україні, Молдові та Грузії так само впевнено рухатись до набуття членства в ЄС, як це вдалося постсоціалістичним країнам Центральної та Східної Європи у 1990-ті та 2000-ні роки. Саме ці держави були основними в межах п’ятого і шостого розширення ЄС, що відбулися у 2004 та 2007 роках відповідно. Проте їхню історію євроінтеграційного поступу теж не можна назвати безболісною, оскільки на їхньому шляху до ЄС існувало достатньо багато перешкод, які було доволі складно вирішити. Саме наявність великої кількості проблемних питань, які цим державам необхідно було вирішити перед своїм приєднанням до складу Європейського Союзу, і була однією з головних причин достатньої тривалості за часом євроінтеграційного поступу країн Центральної та Східної Європи. Ці проблемні аспекти багато в чому були ідентичні тим, які, як в минулому, так і зараз, виникають на євроінтеграційному шляху держав Асоційованого тріо. У статті аналізується схожість викликів, що стояли на порядку денному країн Центральної та Східної Європи у 1990-ті та 2000-ні роки під час їхнього руху до членства в ЄС, та того, з якими проблемами стикаються Україна, Молдова і Грузія під час впровадження ними необхідних для вступу до ЄС реформ та рекомендацій від Європейської комісії. За результатами дослідження було визначено позитивний та негативний досвід історії європейської інтеграції постсоціалістичних держав з блоку п’ятого та шостого розширення Європейського Союзу для вироблення рекомендацій з метою прискорення євроінтеграційного поступу держав Асоційованого тріо та мінімізації проблемних питань на цьому шляху.

Іноземні спецслужби про сучасні загрози національній безпеці

В. І. Білошицький — 2026-01-05

У ході дослідження авторами статті проаналізовано зміни у критеріях оцінювання спеціальними службами країн-членів НАТО загроз національній безпеці з огляду на сучасні події у світі, пов’язані з повномасштабним вторгненням рф на територію нашої держави, що привело до певних змін міжнародної політики, деструктивно вплинуло на стан національної безпеки України. Дослідження показали, що на цей час позиції іноземних спеціальних служб провідних країн світу щодо критеріїв оцінювання сучасних викликів і загроз національній безпеці координально змінилися. Зокрема, на думку фахівців-аналітиків спецслужб країн-членів НАТО на стан національної безпеки найбільш деструктивно впливають таки основні чинники, як розвідувальна діяльність та інформаційні війни проти європейських країн, іноземне втручання в політику іншої суверенної держави, дискредитація демократичного ладу, міжнародний тероризм, екстремізм на соціально-політичному ґрунті, ризикові процеси, пов’язані з міграцією тощо. Встановлено, що спецслужби країн-членів НАТО із переліку основних загроз національній безпеці першочерговими виділяють такі дестабілізаційні чинники впливу, як неправомірне втручання у внутрішні справи країни, спонсорування екстремізму й тероризму, вчинення численних кібератак на різні інформаційні структури і мережі, розповсюдження зброї масового знищення, здійснення різних операцій впливу тощо. Визначено, що особливу небезпеку національній безпеці країн-членів НАТО насамперед становить розвідувально-підривна діяльність російських та китайських спецслужб, як невід’ємна частина архітектури державної безпеки цих країн. Не без уваги вказаних спецслужб залишається діяльність розвідок Ірану та Туреччини, оскільки ці країни в сучасних умовах підтримують на міжнародній арені агресивну політику рф. З огляду на визначені виклики і загрози іноземні спецслужби пропонують посилити діяльність усіх державних інституцій, спрямовану на підвищення стану забезпечення національної безпеки, за такими напрямами, як: підтримка санкційної політики проти рф;посилення контррозвідувального забезпечення економічного та наукового секторів; запровадження профілактичної роботи серед місцевого населення організація комплексного підходу до стійкості кожної європейської країни та її союзників; оновлення профільного законодавства; захист стратегічних об’єктів країн ЄС; закріплення глобальних відносин між країнами ЄС у контексті війни в Україні; формування безпекового середовища на європейському континенті; забезпечення економічної безпеки країн ЄС; організація спецслужбами країн ЄС протидії міжнародному тероризму та його поширенню на континенті тощо. Результати оцінювання фахівцями-аналітиками спеціальних служб країн-членів НАТО сучасних загроз національній безпеці дозволять скорегувати діяльність державних інституцій та силових відомств України, спрямовану на забезпечення національної безпеки.