Політичне життя

Вимоги до авторських оригіналів статей.

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Владні повноваження органів місцевого самоврядування в українському суспільстві в умовах російської агресії

Ф. Г. Семенченко — 2024-10-15

Місцеве самоврядування розглядається як інститут публічної влади і водночас формою безпосередньої участі населення у вирішенні місцевих проблем. З цієї точки зору визначені показники розвиненості місцевого самоврядування: прозорість та відкритість діяльності й намірів органів та посадових осіб місцевого самоврядування; доступність органів місцевого самоврядування для безпосередніх звернень громадян та ефективність зворотного зв’язку; антикорупційна стійкість органів місцевого самоврядування; широке використанням на місцевому рівні механізмів прямої демократії та громадського консультування. Зазначені основні принципи місцевого самоврядування: децентралізації, субсидіарності, відповідальності, свободи, рівності та безпосередній участі громадян в управлінні. Освітлені такі нові виклики органам місцевого самоврядування, які принесла російська агресія: знищення інфраструктури; вимушена міграція населення; тимчасова окупація територій; дезорганізація управління. З’ясовані основні практичні аспекти діяльності органів місцевого самоврядування в умовах війни: реорганізація управління; підтримка населення; забезпечення безпеки; відновлення інфраструктури. Ретельно проаналізовано основні положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», який встановлює особливі правила та обмеження, що стосуються органів державної влади та місцевого самоврядування. Продемонстровані його здобутки, недоліки і загрози. Проаналізовано реалізацію Закону України «Про доступ до публічної інформації». Підсумовується, що в умовах російської агресії органи місцевого самоврядування в Україні стали ключовими елементами у забезпеченні стабільності та безпеки на місцевому рівні. Їх діяльність зазнала значних змін, але водночас вони змогли адаптуватися до нових викликів, зберігаючи здатність забезпечувати життєво важливі функції для громадян.

Поняття «бюрократія», його суть, еволюція та інтерпретація

Н. О. Перепелиця — 2024-10-15

Проаналізовано еволюцію і сутність поняття «бюрократія» як специфічної форми соціальної організації і відносин у суспільстві, в якому центри виконавчої влади практично незалежний від більшості її членів. Зазначається, що бюрократія є невід’ємним інститутом державного управління. Визначено, що сутність бюрократії, її роль та значення для суспільства і держави розкривається через її функції. Основною функцією бюрократії є адміністрування, оскільки виникнення бюрократії пов’язане із забезпеченням функціонування держави. Бюрократія виконує сервісну функцію, оскільки вона забезпечує процес надання суспільних послуг населенню. Ефективність виконання контрольної функції вимагає неупередженості та незалежності бюрократії від бізнесу й політики. Виявлено, що концепції та теорії бюрократії умовно можна поділити на дві групи: в одній групі бюрократія ідеалізується, в другій – критикується й розгялається як негативний феномен сучасної політики. Зауважується, що спільною характеристикою для всіх концепцій бюрократії є її тлумачення як основоположної засади суспільного ладу, що є визначальним принципипом здійснення влади в суспільстві й державі загалом, шляхом організації централізованої системи управління, інституціонально відокремленої від суспільства. Визначено, що у західних теоріях бюрократії одним із найважливішіших є питання про легітимізацію бюрократичної влади. Систематизуючи концепції та наукові доробки визнаних вчених узагальнено наступні спільні риси бюрократії: вона виконує функції управління та виникла при розподілі праці на тих, хто управляє та тих, ким управляють; зростання організацій обумовлює появу керівників та веде до олігархізації організацій; бюрократія набуває особливої ролі завдяки спеціальній освіті, управлінським знанням і може використовувати посаду для власних цілей; бюрократія притаманна будь-якому суспільству.

Колективна психологічна причетність як стратегія бюрократії у взаємодії з громадянським суспільством у формуванні національної ідентичності

О. В. Батрименко — 2024-10-15

Дослідження колективної психологічної причетності є актуальними. Це може сприяти політичному, соціально-психологічному мисленню та дослідженням, а також може підвищити внесок цієї галузі в розуміння міжгрупової політичної напруженості та конфліктів у різних контекстах, умовах у всьому світі. Це здійснюється в міждисциплінарних дослідженнях, частіше в соціальній та політичній психології. Метою статті є дослідження колективної психологічної причетності як стратегії бюрократії у взаємодії з громадянським суспільством у формуванні національної ідентичності. Проаналізована політико-філософська сутність феномена ідентичності людини як особистісного утворення з метою визначення системи цінностей, ідеалів. Обгрунтовано, що існує зв’язок колективної психологічної причетності з рівнем формування громадянської ідентичності, оскільки відчуття колективної психологічної причетності може сприяти міжнаціональній напружності, посиленню зовнішньополітичних орієнтацій. Це актуально в тих країнах, в яких громадяни відчувають загрозу території, демонструють рівень актуалізації колективного володіння країною, захищати націонанальну ідентичність, мову, традиції. Національна і громадянська ідентичності визначають визнання власної належності до політичної нації, держави. Доведено, що феномен колективної психологічної причетності визначає ставлення до власної країни як фактор внутрішньогрупової згуртованості, єдності, зміцнення в міжнаціональному протистоянні, формується почуття безпеки щодо цілісності країни через сформовану громадянську ідентичність, формується повільніше, ніж національна. З’ясовано, що аналіз рівня колективної психологічної причетності має здійснюватися в межах територіальної спільноти, країни, наднаціональній політичній асоціації. Політичні лідери можуть використати теорію на власну користь через наративи, символи, політичну мову як засоби маніпулювання.

Комунікаційна діяльність органів влади

Д. О. Булгаков — 2024-10-15

У статті досліджується комунікаційна діяльність органів влади в контексті розвитку інформаційного суспільства. Підкреслюється, що в сучасних умовах інформація і знання стають ключовими ресурсами, що визначають соціально-економічний, технологічний та культурний розвиток суспільства. Аналізується вплив ефективної політичної комунікації на демократизацію владних відносин, її роль у подоланні соціальних суперечностей і відчуження громадян від влади. Обговорюються проблеми, які заважають політичній комунікації ефективно виконувати свою роль, такі як бюрократизм, корупція, маніпуляції громадською думкою та низький професіоналізм чиновників. Автор також розглядає теоретичні підходи до формування комунікаційної політики, зокрема теорії інформаційного суспільства та комунікативної теорії влади. Особлива увага приділяється цифровізації комунікаційних процесів, впровадженню електронного уряду та розвитку соціальних мереж як інструментів комунікації органів влади. Аналізується значення інформаційної безпеки, свободи преси, цензури, а також роль соціальних медіа та нових інформаційно-комунікаційних технологій у сучасному демократичному суспільстві. Окремо наголошується на важливості конструктивного діалогу між владою та суспільством, необхідності розвитку нових навичок та компетенцій державних службовців, а також адаптації до змінних умов інформаційного середовища. Розглядаються бар’єри комунікації, такі як: мовні відмінності, перенавантаженість інформацією та відсутність зворотного зв’язку, а також пропонуються шляхи їх подолання. Отже, стаття робить висновок про необхідність стратегічного підходу до розвитку комунікаційної політики органів влади, яка повинна враховувати принципи інформаційного суспільства, забезпечувати сталість розвитку, а також підтримувати інноваційні процеси в усіх сферах суспільного життя.

Тридцять років політики пам’яті в Європейському Союзі: національні та наднаціональні наративи спільного майбутнього

М. О. Петраков — 2024-10-15

Стаття «Тридцять років політики пам’яті в Європейському Союзі: національні та наднаціональні наративи спільного майбутнього» досліджує еволюцію та вплив законодавчих актів про пам’ять у Європейському Союзі за останні три десятиліття. Аналізуючи категорії «історична політика», «меморіальна політика» та «політика пам’яті», стаття розкриває їхнє значення та застосування в різних європейських країнах. Зокрема, у Німеччині ведуться дебати щодо збереження центральної ролі Голокосту в політиці пам’яті та інтеграції пам’яті людей мігрантського походження. У Франції прийнято низку меморіальних законів, таких як «Закон Гейссо» та «Закон Тобіра», що викликають суперечки серед інтелектуалів та істориків. На європейському рівні законодавчі акти охоплюють широкий спектр тем: від інтерпретації історичних подій до кримінальних санкцій за їх заперечення, реабілітації політичних в’язнів, компенсації жертвам насильства та інтеграції історичних подій у шкільну освіту. Себастьян Леду пропонує класифікацію європейських законів про пам’ять на декларативні, обов’язкові та санкційні, підкреслюючи їхню роль у формуванні спільного наративу європейської пам’яті. Стаття висвітлює, як національні парламенти країн Європи ухвалюють закони пам’яті в контексті римської правової традиції, віддаючи перевагу законодавчим інструментам для встановлення норм та організації суспільства. Ці закони стали інструментом європейської інтеграції, сприяючи демократизації та захисту меншин, але водночас викликаючи конкуренцію та інструменталізацію історії. Закони пам’яті в Європі відображають три ключові контексти: визнання геноцидів, декомунізацію та постколоніальні питання.
Вони сприяють створенню загального наративу європейської колективної пам’яті, але також стикаються з національним опором. Впровадження нових законів пам’яті змінило модель вирішення конфліктів, сприяючи визнанню та відшкодуванню жертвам замість забуття та примирення. Ця нова модель впливає на формування європейської ідентичності через призму колективної пам’яті про трагічні історичні події, ставлячи під сумнів національні та наднаціональні наративи спільного майбутнього.

Інституційно-правовий механізм інформаційної політики України в процесі євроінтеграції

С. В. Лешик — 2024-10-15

Інформаційна політика розглядається як сукупність державних заходів та стратегій, спрямованих на формування та регулювання інформаційного простору. Теоретико-методологічну базу дослідження інформаційної політики України в процесі євроінтеграції становлять підходи, що враховують системний, комунікативний та нормативно-правовий аспекти. Встановлено, що інституційні механізми відіграють ключову роль у забезпеченні ефективної реалізації інформаційної політики України в контексті євроінтеграції через координацію дій державних органів, впровадження європейських стандартів у сфері інформації, а також активну участь громадянського суспільства, Україна просувається на шляху до інтеграції в європейський інформаційний простір. Доведено, що правові механізми, спеціальні закони та інформаційні кампанії є ключовими елементами інформаційної політики України в процесі євроінтеграції. Вони спрямовані на забезпечення прозорості, підвищення обізнаності громадян та адаптацію національного законодавства до європейських стандартів.Серед викликів та недоліків інформаційної політики України виділено: недостатнє фінансування та ресурсне забезпечення; нерівномірність реалізації інформаційної політики в регіонах; вплив зовнішньої дезінформації та пропаганди; низький рівень медіаграмотності населення є ще однією серйозною проблемою, що обмежує ефективність інформаційної політики; відсутність системного підходу. Підсумовано, що аналіз ефективності інформаційної політики України в процесі євроінтеграції показує, що вона має значні досягнення, але також стикається з численними викликами. Успішні законодавчі реформи, активні інформаційні кампанії та розвиток незалежних медіа стали важливими кроками на шляху до інтеграції України в європейський простір. Однак для досягнення більш значимої ефективності необхідно випрацювати системний підхід до цього напрямку державної політики, подолати проблеми, пов’язані з фінансуванням, нерівномірністю реалізації політики та зовнішніми інформаційними загрозами.

Функціонал гуманітарної політики як чинника протидії інформаційній агресії

С. В. Присяжнюк — 2024-10-15

У статті здійснюється спроба політологічного аналізу функціоналу державної гуманітарної політики як елемента забезпечення гуманітарної стійкості у контексті протидії деструктивним інформаційним впливам. Встановлено, що на сучасному етапі розвитку глобальних відносин гуманітарна політика України відіграє важливу роль у зміцненні національної ідентичності та резистентності суспільства та є стримуючим фактором у контексті протидії інформаційним впливам з боку агресора. Гуманітарна політика, за умов позитивних тенденцій її реалізації, набуває характеру одного з найвагоміших механізмів забезпечення інформаційної безпеки України та у своїй сутності є орієнтованою на консолідацію українського суспільства. Гуманітарна політика має розглядатись як обов’язковий механізм впливу держави на формування суспільної свідомості та системи цінностей. Досвід демократичних держав переконливо свідчить, що державна політика у гуманітарній сфері є ефективною лише за умови, коли до її розробки і реалізації залучаються широкі кола громадськості. Саме у поєднанні державного і громадського елементів управління державна політика є виваженою, прозорою, результативною. Доведено, що в умовах сучасних очевидних і прихованих загроз національній безпеці, а також реалій суспільно-політичної обстановки та економічної ситуації в Україні, ключова роль забезпечення безпеки держави має приділятись розвитку системи національної стійкості, складовою якої є гуманітарна стійкість. Розвиток гуманітарної стійкості держави потребує забезпечення базових потреб і прав людини, аналіз викликів та загроз розвитку людини в Україні та ефективну відповідь на них шляхом ефективного функціонування гуманітарної сфери, її суб’єктів та інститутів. Одним із найефективніших організаційно-функціональних інструментів реалізації гуманітарної політики є система стратегічних комунікацій, яка дозволяє забезпечувати комплексну комунікативну стратегію діяльності органів державної влади через формування стратегічних наративів та сприяє консолідації суспільства збільшуючи його стійкість перед деструктивними інформаційними впливами з боку агресора. Підсумовано, вагомим механізмом в системі забезпечення інформаційної безпеки держави є гуманітарна політика, яка здатна через мовно-освітні та культурно-виховні аспекти виступити стримуючим фактором щодо гібридної інформаційної агресії. Основним організаційно-функціональним інструментом реалізації державної гуманітарної політики як критично важливого чинника забезпечення інформаційної й гуманітарної безпеки суспільства та його стабільного розвитку є система стратегічних комунікацій.

Ідеологічний вимір сучасного політичного насилля

В. Ю. Кравченко — 2024-10-15

Статтю присвячено вивченню механізмів впливу ідеологічних переконань на процес легітимізації та виправдання політичного насилля. Встановлено, що ідеологія є важливим елементом політичного насилля, який визначає характер і закономірності його використання для досягнення соціально-політичних цілей. Визначено, що ідеологія є комплексом систематизованих ідей, переконань, норм, цінностей та вірувань, які визначають принципи політичної поведінки індивідів. Доведено, що спільна соціально-політична ідентичність прихильників певної ідеології підвищує солідарність та готовність окремих груп до застосування фізичного примусу. Це дає підстави стверджувати, що ідеології можуть впливати на структуру і цілі суб’єктів насилля, а також забезпечувати процес залучення, мотивації, соціалізації, ідентифікації та виховання прихильників. Результати дослідження демонструють, що ідеологічні переконання учасників суспільних відносин можуть мати суттєвий вплив на поширення сучасних збройних конфліктів і політичного насилля. Встановлено, що основними ідеологічними механізмами легітимізації політичного насилля є: визначення об’єкту насилля; дегуманізація і перекладання провини на жертву; зображення насилля як необхідного, раціонального та безальтернативного інструменту досягнення політичних цілей; визначення бажаних кінцевих результатів. Виявлено, що вплив ідеології на інтенсивність збройного конфлікту залежить від декількох факторів: рівень радикалізації учасників конфлікту, економічне становище суспільства, революційні або еволюційні цілі розвитку, рівень інституціоналізації ідеології, наявність або відсутність попереднього етнічного чи релігійного конфлікту. Загалом, дослідження покликане покращити розуміння впливу ідеологічних чинників на характер, інтенсивність і тривалість політичних конфліктів із використанням насилля.

Ґенеза української політичної ментальності

О. О. Гордійчук — 2024-10-15

У статті досліджено особливості ґенези української ментальності, особливу увагу приділено аналізу її політичного компоненту. Висвітлено чинники формування засадничих рис ментальності: географічне положення, природньо-кліматичні умови, специфіку життєдіяльності; історичні умови формування архетипів, мови, релігії, самобутності українського народу; досвід іноземного панування та народного супротиву, національно-визвольної боротьби; пануючі культурні й політичні традиції, релігію та ін. Підкреслено, що з найдавніших часів Україна розвивається як частина європейської цивілізації, протистоїть східній деспотії, у політичній традиції історично тяжіє до демократичного типу держави, на відміну від авторитарної моделі росії. Обґрунтовано, що несприятливі історичні події, тривала відсутність державності, а особливо нищівне для України ХХ ст. суттєво пошкодили генетичний фонд української нації, деформували засадничі ментальні установки. Щоб вижити українці пристосовувалися, змінювали патерни поведінки тощо, що відобразилося у свідомості українського суспільства, в його ментальності, однак жодні зміни не є константами і поступово трансформуються відповідно до сучасних викликів та потреб. Серед основних конструктивних рис української політичної ментальності виокремлено демократизм, волелюбність та повне неприйняття диктаторських практик; схильність до самоорганізації та самоврядування; завзятість та єднання у відстоюванні справедливості; індивідуалізм. Найбільш впливові деструктивні: комплекс меншовартості; надмірна емоційність у прийнятті політичних рішень та слабкість раціонального компоненту; роз’єднаність українських етнічних територій та відповідно суспільства (Захід/Схід, мовне питання, різні релігійні вірування та ін.); високий рівень толерування корупції та зловживань владою; патерналізм, орієнтація на харизматичних лідерів та ін.

Індивідуалістичний підхід до дослідження чорного піару у виборчих кампаніях

В. Я. Томахів — 2024-10-15

У статті звернута увага на індивідуалістичний підхід у дослідженні чорного піару у виборчих кампаніях, при цьому підкреслюється, що чорний піар може бути розглянутий як форма діяльності для вивчення механізмів управління політичними процесами та прогнозування суспільним попитом на політичний продукт, який включає розповсюдження дезінформації, маніпуляції в інформаційному просторі, обман та інші методи для досягнення певних політичних цілей. Через це таким важливим для характеристики чорного піару є індивідуалістичний підхід, який акцентує увагу на ролі та впливові індивідуальних осіб у політичних процесах і системах. Доведено, що індивідуалістичний підхід розглядає політичні явища, такі як прийняття рішень, формування політичних ідей, конфлікти, а також взаємодію між людьми та політичними структурами через призму дій та впливу окремих осіб, а також може аналізувати роль лідерів, політичних активістів, виборців та інших учасників політичного процесу у формуванні та зміні політичних систем. Обґрунтовано, що індивідуалістичний підхід розглядає особисті характеристики, мотивації, цінності, інтереси та дії окремих людей як ключові елементи політичних динамік. Він часто порівнює різні індивідуальні стратегії та реакції на політичні події та зміни, допомагаючи зрозуміти, як індивіди впливають на політичні процеси та системи. Через це його можна застосовувати у дослідженні впливу чорного піару під час виборчих баталій. У статті зазначається, що дослідження інструментарію, який використовуються у чорному піарі за індивідуалістичним підходом може допомогти краще зрозуміти феномен чорного піару, його механізми функціонування і сприяти розробці стратегій протидії цьому явищу. Одночасно тут наголошується, що такий підхід є неетичним та може мати серйозні наслідки для учасників виборчого процесу, а також для демократичних інститутів загалом.

Методи дискурсивної психології у дослідженні політичного популізму: доцільність і можливості застосування

М. М. Баранівська — 2024-10-15

У статті розкривається актуальність дослідження популістського політичного дискурсу в контексті сучасних суспільно-політичних процесів, обґрунтовується необхідність пошуку ефективного інструментарію для розв’язання дослідницьких завдань. Наголошується на тому, що багатоаспектність дослідження популізму (як політичної технології, як специфічного характеру політичної діяльності, як суспільно-політичного феномена, як ідеології тощо) актуалізує проблему пошуку ефективних методів його дослідження, визначення сутності цього явища політичної реальності. В цьому контексті аналізується потенціал методів дискурсивної психології як можливого інструменту дослідження політичного популістського дискурсу. Дискурсивна психологія визначається як один із напрямів соціального конструктивізму. Розкриваються можливості використання інструментів цієї галузі знань для дослідження популістського дискурсу. Окремо аналізуються можливості дискурс-аналізу та його застосування для декодування смислів, інтерпретації інформації в процесі соціальної взаємодії. Показано, що учасники цієї взаємодії дискурсивною психологією розглядаються з одного боку, як продукти певних дискурсів, з другого – як їх продукувачі, як агенти культурного відтворення і соціальних змін. Проаналізовано основні теоретичні та емпіричні дослідження дискурсу, які сформувалися в межах дискурсивної психології. Розкрито основні положення постструктуралістської теорії М. Фуко в основі якої покладено аналіз взаємопов’язаності дискурсу, влади й суб’єкта. Висвітлено основні положення теорії інтеракціонізму та проаналізовано підхід до дискурсу як вияву внутрішнього світу людини, який формується в процесі соціальної інтеракції – своєрідного «обміну символами» через взаємодію. З опертям на результати дослідження Дж. Поттера та М. Уезерелла, проаналізовано спробу, в межах синтетичного підходу, поєднання цих двох парадигм. Виокремлено основні принципи дискурсивної психології, використання яких є, на думку авторки, доцільним для дослідження політичного популістського дискурсу. У результаті дослідження авторка дійшла висновку про доцільність використання методів дискурсивної психології як інструменту дослідження політичного популістського дискурсу, значний евристичний потенціал виокремлених методів для політичної науки, зокрема у лінгвістично-дискурсивних дослідженнях політичного популістського дискурсу.

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

Концептуальні засади еволюції китайської геополітичної ідеології та її влив на геостратегічні вектори КНР

Б. В. Голянич — 2024-10-15

У статті проаналізовано концептуальні засади еволюції геополітичної ідеології КНР через взаємодію ідеології та політики, конституції та соціальної економіки у період з 1978 року до теперішнього часу. Зокрема, розглянуто три періоди, протягом яких у Китаї відбувались ідеологічні та конституційні зміни. Аналіз першого періоду еволюції геополітичної ідеології КНР (1978 – 1991 роки) показує, що Китай перейшов від маоїзму до «соціалізму з китайською специфікою». Під час другого періоду (1991 – 2002 роки) ключовим елементом китайської моделі соціалізму стало визнання ринкової економіки. Третій етап ідеологічної трансформації Китаю розпочався з 2003 року по теперішній час. «Соціалізм з китайською специфікою в нову епоху» став основою політики та стратегії розвитку Китаю останніх років. Основні цілі включають досягнення повної модернізації до 2049 року, створення «соціалістичного суспільства загального благополуччя» та перетворення Китаю на лідера світового порядку. Кінцевою метою «соціалізму з китайською специфікою в нову епоху» визначено реалізацію «китайської мрії» про велике відродження китайської нації. Відзначено, що з появою Сі Цзіньпіна у 2012 році визначено нові завдання для модернізації Китаю, засновані на соціалістичних цінностях, в рамках концепції «китайської мрії». Важливим елементом практичного втілення нової концепції стала геоекономічна ініціатива «Один пояс, один шлях», яка базується на традиційних китайських уявленнях про Піднебесну та універсальних загальнолюдських цінностях, таких як процвітання, гармонія, рівність, справедливість та братерство. Висновки статті дають зрозуміти, що геостратегічні вектори КНР, сформовані під впливом геополітичної ідеології, спрямовані на зростання економічної могутності та військового потенціалу, а також на активізацію зовнішньої політики країни.

Міжнародне партнерство міст: політичний вплив та стабілізаційний потенціал

М. В. Калашлінська — 2024-10-15

У статті досліджується політичний вплив міжнародної співпраці міст у контексті сучасних глобальних викликів, зокрема на прикладі міста Люблін. Метою дослідження є вивчення потенціалу міжнародного партнерства міст як ефективного інструменту зміцнення політичної взаємодії, довіри між країнами та формування сталих міжнародних зв’язків. В роботі аналізується, як локальні органи влади, зокрема муніципалітети, можуть відігравати важливу роль у підтримці міжнародної стабільності, швидко реагуючи на кризові ситуації глобального рівня. Стаття зосереджується на прикладі Любліна, який став одним із важливих центрів прийому біженців та гуманітарної допомоги Україні під час повномасштабної війни після 24 лютого 2022 року. Завдяки здатності до самоорганізації, а також розвиненій мережі міжнародних партнерських відносин, Люблін зміг не тільки швидко організувати прийом українських біженців та надання їм необхідної підтримки, а й став важливим логістичним пунктом та координатором міжнародної допомоги Україні. В статті аналізуються конкретні дії місцевої влади, що стали першою швидкою реакцією на кризу, і показано, як ці дії в подальшому отримали підтримку на державному та міжнародному рівнях. Особлива увага приділяється ролі міст у сучасній міжнародній політиці та їх здатності впливати на глобальні процеси через якісні горизонтальні зв’язки і партнерські відносини. У статті розглядаються такі аспекти, як посилення політичної суб’єктності міст, їхній внесок у зміцнення міжнародної стабільності, інноваційний потенціал співпраці, а також участь у міжнародних мережах і організаціях, що дозволяє ефективніше відповідати на глобальні виклики. У висновках підкреслюється, що міжнародна співпраця міст є вагомим політичним чинником, який здатен здійснювати вплив на глобальну політичну систему, сприяти демократизації міжнародних відносин і захисту демократичних цінностей. Стаття також пропонує напрямки для подальших досліджень, які можуть розширити теоретичні підходи до вивчення міжнародних політичних відносин та запропонувати нові рішення для покращення ефективності міжнародної співпраці на місцевому рівні.

Потенціал громадянського суспільства в реалізації міжнародної політики України: чинник малих альянсів

С. І. Даниленко — 2024-10-15

У статті окреслено роль малих альянсів у регіоні Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) у формуванні нової безпекової перспективи, зокрема для України, на фоні невизначеності щодо повноцінного вступу країни до НАТО. Узагальнено актуальну участь, інтелектуальні й організаційні можливості інституцій громадянського суспільства України, які діють у сфері міждержавних відносин, щодо експертного забезпечення процесу формування малих альянсів, що останнім часом активно постають як суб’єкти міжнародного партнерства. Зроблено увагу на тому експертному внеску до реалізації завдань міжнародних відносин та зовнішньої політики, що протягом останнього часу зроблено представниками третього сектору для пошуку оптимальних зовнішньополітичних рішень, просування інформаційного порядку денного, що відповідає інтересам держав ЦСЄ, і об’єктивно висвітлює безпекову реальність в регіоні. Констатовано на тому, що аналітичний потенціал інституцій громадського суспільства, таких як освітні та наукові заклади, неурядові організації, що досліджують різні сектори суспільного життя, має бути ширше залучений до напрацювання урядових рішень за умов зміни міжнародного порядку. Наприклад, Інституції громадянського суспільства, think tank, аналітичні центри та громадські організації, загалом представники так званого «третього сектору» в Україні та Польщі, як-от Центр Разумкова, Інститут зовнішньополітичних досліджень (FPRI), Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), Центр «Нова Європа», Рада зовнішньої політики «Українська призма», «Фундація «Суспільність», Центр східних досліджень (OSW), Центр діалогу ім. Юліуша Мєрошевського мають потенціал до напрацювання стратегій перспектив розвитку малих альянсів в регіоні Центрально-Східної Європи. Робота ґрунтується на засадах таких методологічних підходів, як прогностичний, міждисциплінарний, системного аналізу, а також на загальнонаукових принципах об’єктивності та історизму.