Політичне життя

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

ДонНУ імені Василя Стуса, колектив авторів, 2026 — 2026-03-19

Вимоги до авторських оригіналів статей.

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Інституціоналізація публічної політики як детермінанта адаптивності політичної системи в умовах політичних, безпекових та економічних загроз

О. М. Чальцева — 2026-03-19

У статті досліджується феномен адаптивності політичних систем крізь призму інституціоналізації публічної політики (ПП) в умовах сучасних криз. Обґрунтовано, що у XXI столітті демократія не є статичною моделлю, а постає динамічною системою, яка здатна до трансформації під впливом зовнішніх та внутрішніх детермінант. Особлива увага приділяється ризикам звуження простору свободи та публічного контролю навіть у ліберальних режимах при формальному збереженні демократичних процедур. Робота ґрунтується на комплексному аналізі провідних наукових підходів: політичний неоінституціоналізм: розглядає автономність інституцій та їх домінантну роль у формуванні ПП; історичний та структурний неоінституціоналізм: акцентують увагу на контекстуальних особливостях та впливі публічних інститутів на прийняття рішень; раціональний вибір та менеджеріальний підхід: аналізують ефективність політичних стратегій та пошук раціональності в управлінні; системний підхід та теорія «зовнішніх шоків»: пояснюють здатність системи конструювати свої елементи у відповідь на кризові чинники. В статті було визначено сутність адаптивності інститутів не як інерційної реакції, а як здатності зберігати функціональність, легітимність та інституційну довіру в умовах невизначеності. Вона базується на поєднанні гнучкості процедур із дотриманням базових демократичних цінностей. Адаптивність виступає інтегральною характеристикою політичної системи, що відображає її спроможність до структурно-процедурної трансформації без втрати ціннісного ядра. У контексті інституціоналізації ПП адаптивність постає як результат здатності інститутів не лише акумулювати та перерозподіляти ресурси у відповідь на політичні, безпекові й економічні загрози, а й відтворювати легітимні правила взаємодії між державою та суспільством. Саме інституційно закріплені механізми координації, участі та контролю забезпечують баланс між стабільністю та зміною, що і визначає стійкість політичної системи в умовах багатовимірних викликів. Також вона передбачає поєднання гнучкості процедур, відкритості до перегляду норм, залучення нових акторів у процес ухвалення рішень та одночасне дотримання базових цінностей демократії: підзвітності, толерантності, плюралізму, розподілу влади. Проаналізовано специфіку України, яка стикається з «подвійною» інституціоналізацією (співіснування пострадянських та нових інститутів) та персоналізацією влади. Особливий акцент зроблено на періоді після повномасштабного вторгнення 2022 року, що вимагає переосмислення функцій держави. Виявлено загрозу «обміну свобод на безпеку», що створює простір для надзвичайних повноважень, які важко відкликати після кризи. Було доведено, що вищий рівень інституціоналізації публічних акторів та каналів їхньої взаємодії безпосередньо корелює з ефективністю публічної політики в умовах системних загроз. Дослідження пропонує нові наукові підходи для аналізу ПП в умовах зовнішньої агресії та нестабільності. Результати можуть бути використані для моделювання ризиків, оновлення моделей врядування та зміцнення діалогу між владою та громадянським суспільством.

Стаття надійшла до редакції 01.11.2025;
Статтю рекомендовано до друку 04.12.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Політико-управлінські технології досягнення спроможності територіальної громади: український контекст

Г. М. Куц — 2026-03-19

Стаття присвячена виявленню специфіки застосування політико-управлінських технологій у процесі досягнення спроможності територіальної громади в Україні. Теоретико-методологічними засадами дослідження у розгляді питань спроможності територіальної громади та політико-управлінських технологій, спрямованих на її досягнення, стали як загальнонаукові методи пізнання, так і спеціальні методи політичної науки. Зокрема, використовувалися описові, аналітичні, емпіричні, порівняльні методи. Також у дослідженні застосовувалися історичний, системний методи аналізу. Виявлено особливості категорії спроможності у публічно-управлінському дискурсі. Зазначено, що спроможна територіальна громада є основою для успішних демократичних трансформацій у державі. Розглянуто критерії для оцінювання рівня спроможності територіальних громад. Аргументовано, що важливо сфокусувати увагу на формуванні довіри між мешканцями громади та довіри людей до влади. Саме успішний брендинг територій здатний детермінувати відповідне підвищення рівня довіри. Відсутність довіри між людьми свідчить насамперед про глибоку проблему – несформованість спільної потужної колективної ідентичності у територіальних громадах. Конструктивні моделі колективної ідентичності здатні підвищувати самооцінку населення окремих територій та сприяти появі самоврядних ініціатив. Констатовано, що політико-управлінські технології, спрямовані на досягнення спроможності територіальних громад, мають бути зорієнтовані на виявлення потенціалу певної території в межах держави, зокрема, щодо реалізації ключових ідей, товарів, послуг. Також в арсеналі політико-управлінських технологій щодо територіальних громад важливим є напрям стосовно просування ідей, товарів, послуг, які певна територія здатна генерувати у загальнонаціональному та міжнародному масштабах. Задля цього першим кроком має стати виявлення конкурентних переваг території. Конкурентні переваги виявляються на основі оцінки наявних в ній ресурсів (людських, економічних, природних тощо) та потенціалу їх реалізації.

Стаття надійшла до редакції 30.10.2025;
Статтю рекомендовано до друку 01.12.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Політична поляризація в Республіці Польща (2023–2026): механізми взаємодії влади та опозиції

В. В. Бусленко — 2026-03-19

Здійснено комплексний аналіз динаміки політичної поляризації в Республіці Польща впродовж 2023–2026 рр. крізь призму трансформації взаємовідносин між владою та опозицією. Досліджено реконфігурацію польської політичної системи: перехід від «моноцентричної» моделі управління періоду 2015–2023 рр. до режиму конфронтаційної коабітації між ліберально-демократичним урядом Д. Туска та націонал-консервативним президентом К. Навроцьким, який став ключовим інституційним форпостом опозиційного табору. Виявлено, що взаємодія сторін у поствиборчий період набула конфліктного характеру, де основним механізмом впливу опозиції стало застосування прерогативи президентського вето та звернень до Конституційного трибуналу. Досліджено ґенезу «правового дуалізму», що виник внаслідок конфлікту навколо статусу «неосуддів» та легітимності Національної ради судочинства. Обґрунтовано, що трансформація інституту президентства у суб’єкта активної інституційної протидії та систематичне блокування урядових законопроєктів є формою асиметричної конкуренції, спрямованої на обмеження виконавчої спроможності кабінету Д. Туска. Особливу увагу приділено еволюції внутрішньополітичного конфлікту в модель прагматичної зовнішньополітичної взаємодії. Доведено, що попри гостре протистояння у питаннях судочинства, на міжнародній арені персоналізована конкуренція між Д. Туском та К. Навроцьким трансформувалася у специфічну форму синергії, що підвищує багатовекторність та прогнозованість польської дипломатії. Консенсус «безпека Польщі – понад усе» визначено як стратегічний запобіжник проти зовнішніх деструктивних впливів. Кейс участі президента у «Раді миру» розглядається як механізм складного політичного маневрування, що дозволяє Польщі зберігати високу суб’єктність та роль ключового партнера України, попри внутрішній інституційний розкол.

Стаття надійшла до редакції 25.10.2025;
Статтю рекомендовано до друку 28.11.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Україна постколоніальна: подолання колоніальних маркерів законодавства України

В. А. Явір — 2026-03-19

Дослідження спрямоване на виявлення колоніальних маркерів у законодавстві України, обґрунтування шляхів їх подолання на тлі осмислення постколоніального статусу сучасної України. Доки вчені сперечаються про постколоніальний статус України, українське законодавство і досі містить колоніальні маркери, які залишилися як постколоніальний спадок російської (радянської) окупації України. Виокремлено та проаналізовано такі маркери, як конституційний статус російської мови, дія радянських законів в Україні після здобуття незалежності, адміністративно-територіальний устрій, що не відповідає історико-етнографічному районуванню України, колоніальна топонімія Конституції, захищена від змін правовим режимом воєнного стану, використання імені по батькові для її ідентифікації громадян України. Українське деколонізаційне законодавство не містить самого визначення колоніальних маркерів або маркерів колоніалізму. Тому колоніальні маркери запропоновано визначати як чужорідні етнокультурному середовищу колонізованої держави елементи, нав’язані колонізатором в усіх сферах життя (культурно-символічній, освітній, мовній, історичній, політичній, правовій, архітектурно-урбаністичній), які слугують індикаторами колоніального впливу. Це символи, практики, політики, інституції, ідентичності, норми права, що сформувалися протягом колоніальної залежності і продовжують реплікуватися у стані постколоніалізму, що характеризується складним комплексом взаємодій між колишніми метрополіями та колишніми колоніями, виникненням нових механізмів, практик колонізації та опору їй. Саме у ньому долаються всі виявлені наслідки колоніалізму. Виявлення колоніальних маркерів в законодавстві України, їх ідентифікація, визначення ступеня деструктивного впливу на українську державність та демонтаж є завданням деколонізації та запорукою успішного проходження Україною етапу посколоніальності для здобуття повного суверенітету. Цей процес ускладнюється тим, що маркери колоніальної належності стали звичними для світогляду українців, які народилися та зростали в колоніальних та/або постколоніальних умовах.

Стаття надійшла до редакції 11.10.2025;
Статтю рекомендовано до друку 14.11.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Судовий лобізм, як наслідок «judicialization of politics»

А. В. Опанасенко — 2026-03-19

У статті проведено дослідження явища зростання впливу судів та суддів на політичні процеси та його кореляцію з лобізмом у судовій гілці влади. Зростання впливу судів у політичних процесах у зарубіжній літературі визначили поняттям «judicialization of politics», яке пов’язується з розвитком демократій та розглядається як закономірне явище. Судові інстанції (здебільшого вищої ланки) у різних політичних системах отримали роль арбітрів у політичних конфліктів, що забезпечило суддів політичним впливом та наділило їх ознаками політичного актора, який будучи незалежним так чи інакше має вплив на політичні процеси. Міжнародні організації протягом останніх 10 років почали прямо говорити про лобіювання у судовій гілці влади, а в кінці 2025 року був опублікований звіт Трансперенсі Інтернешнл «Лобіювання судової влади: ризики та заходи щодо їх мінімізації», в якому було висвітлено судовий лобізм, як нове явище, до якого є питання щодо прозорості здійснення діяльності. В статті розкривається яким чином здійснюється судовий лобізм. Зазначається, що шляхами (способами) судового лобіювання у судах може бути процесуальним (формальним) та позапроцесуальним (неформальним). Також наводяться приклади кожного зі шляхів судового лобіювання та наголошується на необхідності врегулювання цього процесу на нормативному рівні. Відзначається, що формальні шляхи судового лобізму є притаманними до країн загального права, а для політичної системи України можна застосувати тільки поняття неформального судового лобізму. В судах загальної системи права (США, Велика Британія) є можливість лобістів впливати на рішення судів шляхом прямого подання в межах спеціальних процедур своїх звернень, що не притаманно Україні. Неформальні способи судового лобізму (наприклад, заходи, тренінги, призначення тощо) є актуальними для більшості політичних систем та хоч і не є способами лобістської діяльності по своїй суті, однак є тими шляхами, які дозволяють умовному лобісту вплинути на рішення, яке буде прийматись умовним суддею в вирішенні того чи іншого політичного питання.

Стаття надійшла до редакції 03.11.2025;
Статтю рекомендовано до друку 05.12.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Стратегії інтеграції методів (mixed-methods) у сучасних політологічних дослідженнях: переваги та методологічні пастки

С. М. Наумкіна — 2026-03-19

Мета статті – критично проаналізувати стратегії інтеграції кількісних та якісних методів у сучасній політичній науці, систематизувати ключові переваги цього підходу та ідентифікувати основні методологічні пастки, що виникають на етапах дизайну дослідження та інтеграції даних. У статті зазначено, що зростаючі складності сучасних політичних феноменів (популізм, гібридні загрози, політична поляризація) неможливо повноцінно пояснити, спираючись виключно на кількісні (quantitative) або якісні (qualitative) методи. Це стимулює відхід від «парадигмальних воєн» минулого на користь прагматичного підходу, відомого як дослідження змішаними методами (Mixed-Methods Research, MMR). У той же час виникає нагальна потреба в осмисленні не лише переваг, але й фундаментальних методологічних пасток, пов’язаних із дизайном, реалізацією та інтерпретацією Mixed-Methods Research. Підтверджено положення, що головна цінність Mixed-Methods Research полягає не в самому факті поєднання методів, а в досягненні «мета-висновків» (metainferences) – глибших інсайтів, недосяжних при використанні лише одного методу. Систематизовано ключові переваги – тріангуляція; комплементарність; розвиток. Водночас ідентифіковано головні методологічні пастки: пастка епістемології; пастка «паралельної гри»; пастка семплінгу; 4) пастка «майстра на всі руки»: вимога до дослідника однаково глибоко володіти і статистичним аналізом, і якісними техніками. Методологія статті базується на теоретико-методологічному аналізі новітньої наукової літератури (2021-2025 рр.), присвяченої методології соціальних наук та Mixed-Methods Research, зокрема праць Дж. Кресвелла. Отже, стаття сфокусовано на проблемі інтеграції як центральному виклику Mixed-Methods Research, на відміну від простого опису переваг, та в аналізі методологічних ризиків на основі найновішого академічного дискурсу.

Стаття надійшла до редакції 18.10.2025;
Статтю рекомендовано до друку 21.11.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Символічний універсум людини: історія ідей Античності й Середньовіччя

К. О. Голденштейн — 2026-03-19

У статті досліджується еволюція уявлень про символічну природу політичної реальності в інтелектуальній традиції Античності та Середньовіччя. Простежено формування символічного універсуму людини як особливого способу осмислення політичного порядку, влади та соціальних відносин. Показано, що символи виступають не лише засобом комунікації або репрезентації політичної влади, а й важливим механізмом її конструювання та легітимації. На основі аналізу праць античних і середньовічних мислителів відтворено логіку розвитку підходів до символічної реальності — від філософських роздумів про природу знака і символу до усвідомлення їхньої функціональної ролі у політичному процесі. Встановлено, що в античній філософії закладено фундаментальні засади політичної семіотики. У працях Платона, Аристотеля та представників стоїчної й неоплатонічної традиції символ розглядався як інструмент пізнання політичної реальності, спосіб осмислення державного устрою, справедливості та природи влади. Особливу роль відігравали риторичні механізми політичного впливу, метафоричні та міфологічні образи, які формували символічні моделі політичного порядку. Показано, що в середньовічній політичній думці відбувається суттєва трансформація розуміння символу. Християнська традиція надає політичній символіці сакрального виміру, у межах якого символи виступають засобом божественної легітимації земної влади. У працях Августина, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Томи Аквінського, Бонавентури та Майстера Екхарта символічні форми набувають статусу інструментів сакралізації політичного порядку та формування ієрархічної моделі влади. У результаті символ перестає бути лише відображенням політичної реальності та перетворюється на активний чинник її конструювання. Зроблено висновок, що символічні структури політики, сформовані в античній і середньовічній інтелектуальній традиції, стали важливим теоретичним підґрунтям сучасних досліджень політичної символіки, політичної комунікації та механізмів легітимації влади. Отримані результати дозволяють глибше зрозуміти роль символів у сучасних політичних процесах і підтверджують їх фундаментальне значення для аналізу політичної реальності.

Стаття надійшла до редакції 04.11.2025;
Статтю рекомендовано до друку 09.12.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Історична пам’ять як чинник формування національної ідентичності

О. І. Тимошенко — 2026-03-19

Проаналізовано особливості формування історичної пам’яті як важливого чинника формування національної ідентичності в умовах російської збройної агресії. Зроблено наголос на тому, що історична пам’ять виступає одним із ключових чинників формування національної самосвідомості та важливою складовою забезпечення національної безпеки держави. Зроблено класифікацію конфліктних моделей пам’яті, зокрема виокремлено «радянську», «національно-патріотичну» та «ліберальну» моделі. Зазначається, що антиукраїнські політичні сили активно використовують масові маніпуляції історичними наративами, що становило ризики десуверенізації суспільної свідомості та підриву засад державності, формування фрагментованого символічного простору історичної пам’яті, у межах якого співіснують взаємоконфліктні наративи минулого. Вказується, що відсутність консолідованої державної політики пам’яті впродовж тривалого часу сприяла закріпленню регіональних моделей інтерпретації історії, що не лише ускладнювало процес національної консолідації, але й створювало підґрунтя для зовнішніх інформаційно-пропагандистських впливів. Акцентується увага на тому, що усвідомлення культурно-історичної самобутності нації є підґрунтям її політичної суб’єктності, легітимації інституцій влади. Відзначено, що конструювання національного міфу, формування цілісного бачення історії на рівні колективної пам’яті та усвідомлення спільності історичної долі є складовими українського національного проєкту й необхідною передумовою демократичного розвитку України. При цьому зроблено наголос на тому, що на сучасному етапі українського державотворення політика історичної пам’яті спрямована на формування стану колективної свідомості, здатного підтримувати національну ідентичність. Реалізація цього стратегічного завдання здійснюється через систему комеморативних стратегій і практик, спрямованих на формування колективних уявлень про минуле, які водночас є складовою безпекової політики в гуманітарній сфері. Зазначено, що в умовах зовнішньої агресії формування ефективної державної політики пам’яті має бути спрямоване на деконструкцію російських історичних міфів й, водночас, на утвердження україноцентричної ідентичності. За таких умов особливої актуальності набуває наукове осмислення процесів формування історичної пам’яті як одного з ключових чинників національної стійкості та соціальної згуртованості.

Стаття надійшла до редакції 10.11.2025;
Статтю рекомендовано до друку 15.12.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Інформаційна активність та діалог місцевих коаліцій з громадськістю

О. С. Горай — 2026-03-19

У статті досліджується інформаційно-комунікаційна діяльність коаліційних органів місцевого самоврядування та механізми їх взаємодії з громадськістю у процесі прийняття управлінських рішень. Проаналізовано практики інформаційної взаємодії місцевих коаліцій із територіальними громадами та визначено роль цифрових технологій у забезпеченні прозорості, підзвітності та ефективності коаліційного управління. Обґрунтовано, що інформаційна відкритість і системна комунікація з громадянами є ключовими чинниками легітимності місцевих коаліцій, оскільки сприяють формуванню довіри до влади, поясненню логіки компромісних політичних рішень та забезпеченню громадського контролю за їх виконанням. Систематизовано зарубіжний досвід використання цифрових інструментів участі громадян у місцевому врядуванні, зокрема офіційних вебпорталів органів влади, онлайн-трансляцій засідань місцевих рад, електронних консультацій, платформ електронних петицій та механізмів партиципаторного бюджетування. Показано, що впровадження цифрових технологій дозволяє перейти від традиційної односторонньої комунікації до інтерактивного діалогу між владою та громадянами, у межах якого громадськість отримує можливість впливати на формування місцевої політики. Встановлено, що в Україні інформаційна активність місцевих коаліцій залишається недостатньо розвиненою. Основними проблемами є відсутність публічних коаліційних угод, обмежене використання цифрових платформ участі, формальний характер громадських консультацій та недостатній рівень прозорості бюджетних процесів. Це знижує ефективність взаємодії між владою та громадськістю і негативно впливає на рівень суспільної довіри до органів місцевого самоврядування. Зроблено висновок, що підвищення інформаційної активності місцевих коаліцій в Україні потребує комплексних інституційних і технологічних змін. Серед ключових напрямів визначено створення єдиних цифрових платформ для взаємодії з громадськістю, запровадження обов’язкового оприлюднення коаліційних угод, розвиток інструментів електронної участі, підвищення цифрової грамотності посадових осіб та формування культури відкритості й публічного діалогу з територіальними громадами. Реалізація цих заходів сприятиме зміцненню демократичного врядування та підвищенню ефективності місцевої політики.

Стаття надійшла до редакції 21.10.2025;
Статтю рекомендовано до друку 24.11.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.

Трансформація ролі субнаціональних акторів в умовах хижацької гегемонії

М. В. Калашлінська — 2026-03-19

Стаття присвячена аналізу трансформації сучасного міжнародно-політичного порядку та її впливу на статус і діяльність субнаціональних акторів, зокрема регіонів, провінцій і міст. Дослідження спирається на концепт “хижацької гегемонії” (predatory hegemony), запропонований Стівеном М. Волтом у 2026 році, який описує зміщення провідних держав від нормативного лідерства до транзакційної моделі, заснованої на логіці “нульової суми” та вимаганні поступок від союзників і опонентів. Авторка обґрунтовує, що сучасна система характеризується напругою між двома різноспрямованими тенденціями. З одного боку, зростає політична суб’єктність субнаціональних акторів, зумовлена обмеженою здатністю національних держав оперативно відповідати на локальні запити та кризові виклики, що стимулює парадипломатію і посилює мережеві форми міжнародної взаємодії. З іншого боку, поширення хижацької гегемонії змінює сам сенс автономії з ресурсу гнучкості та демократичної стійкості, в канал вразливості національної держави. У цій логіці будь-яка зовнішня ініціатива регіону або міста, заява, кампанія, контакт чи угода, може бути використана гегемоном як зручний привід для тиску на національний центр. Внаслідок цього питання децентралізації перестають бути лише внутрішньодержавною справою, а починають впливати на зовнішню вразливість держави. В цьому контексті багаторівневість влади може бути використана як зручний інструмент та “слабку ланку” на рівні регіону або міста, що перетворює її на привід для тиску на столицю. В статті основну увагу зосереджено на “дилемі автономії”, ситуації, за якої право субнаціонального актора на власну активність стає приводом або ресурсом для зовнішнього тиску, який застосовується вже не до регіону, а до країни в цілому. Емпірично ці процеси розкрито, зокрема, на кейсі протистояння між урядом канадської провінції Онтаріо та адміністрацією Дональда Трампа у 2025-2026 роках, що поставило федеральний уряд Канади перед вибором між захистом демократичної автономії провінції та прагматичною деескалацією задля збереження економічної стабільності. Зроблено висновок, що хижацька модель гегемонії стимулює держави обмежувати внутрішню свободу територій, мінімізуючи “точки входу” для зовнішнього шантажу, і водночас підштовхує до стратегічної диверсифікації зовнішніх зв’язків та пошуку нових мережевих альянсів поза зоною домінування держави-гегемона.

Стаття надійшла до редакції 20.10.2025;
Статтю рекомендовано до друку 25.11.2025;
Стаття опублікована 19.03.2026.