Політичне життя

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

Вимоги до авторських оригіналів статей.

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Трансформація взаємовідносин громадянського суспільства і держави в Україні в умовах протидії російській агресії

А. В. Матвійчук — 2024-12-12

Досліджено трансформацію взаємовідносин громадянського суспільства і держави в Україні в умовах протидії російській агресії. Розглянуто шляхи впливу неурядових організацій на державну політику, а також найзагальніші моделі функціонування недержавних самоврядних організацій та їх взаємодії з державою. Показано, що війна створила нові виклики для діяльності громадських організацій, що посилило потребу більшого партнерства між організаціями громадянського суспільства, волонтерським сектором та органами державної влади України. У роки війни українське громадянське суспільство бере активну участь у вирішенні соціальних, гуманітарних і політичних проблем. Зокрема, багато організацій займаються наданням допомоги військовим, підтримкою внутрішньо переміщених осіб, наданням гуманітарної допомоги населеним пунктам, які постраждали від бойових дій. Обґрунтовано, що для ефективної роботи громадських організацій, особливо із врахуванням специфіки викликів і потреб воєнного часу, необхідним є посилення взаємодії з органами влади як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях. Показано, на яких напрямках таке посилення вже відбулося, зокрема щодо координації з владою волонтерських ініціатив та інших форм самоорганізації громадянського суспільства з допомоги силам оборони та постраждалому цивільному населенню. Зроблено висновки, що незважаючи на наявні успіхи у зміцненні співпраці, подальше підвищення ефективності взаємодії громадських організацій та державних структур потребує додаткового вдосконалення нормативно-правової бази, усунення зайвих бюрократичних перепон, посилення механізмів зворотного зв’язку, посилення координаційної ролі владних органів щодо співпраці суб’єктів громадянського суспільства та донорів. Названо напрямки перспективних подальших досліджень з даної тематики.

Виклики для ліберальної демократії в Європі

О. М. Кіндратець — 2024-12-12

У статті розглядається сучасний стан ліберальної демократії в Європі. Особлива увага приділяється зростанню популярності радикальних популістських партій. Звертається увага на те, що підтримка радикальних партій, як лівих, так і правильних, зростає. Автор наголошує на тому, що це не є несподіванкою, оскільки ці партії упродовж десятиліть формували ґрунт для цього прориву. Аналізуються cуб’єктивні та об’єктивні фактори що вплинули на перехід партій радикальних популістів з аутсайдерів в партії, що у все більшій кількості європейських країн стають парламентськими партіями. Це сталося не одномоментно, а поступово, протягом ряду виборчих циклів. Зміна політичних уподобань європейців, політичного ландшафту може привести до радикалізації суспільства. Радикали з двох крайніх сторін політичного спектру (ліві та праві) суттєво відрізняються один від одного, хоча мають дещо спільне. Крім радикалізму – це популізм. А останнім часом ще і євроскептицизм. Якщо популізм давно в центрі уваги європейських вчених, то євроскептицизм відносно недавно став розглядатися як чинник, що впливає на голосування за радикалів. Реакція на певні проблеми суспільного життя правих та лівих радикалів подібна, а на інші – відмінна. Але в кожної з цих партій має набір тих проблем, які викликають особливий інтерес. У статті вказується на те, що хоча значною мірою успіху цих партій (перш за все праворадикальних популістських) сприяла антиіммігрантська риторика, однак, називати їх партіями тільки «одного питання» є спрощенням. Жорстка антиімміграційна політика правих радикалів, яка зачіпає інтереси мільйонів, очікувано породить протести, конфлікти, приведе до зростання ксенофобії, расизму і тим самим створить загрозу суспільному консенсусу та стабільності. Вказується і на те, що радикальні партії іншого спектру – ліві радикальні партії, теж стають більш впливовими. У висновках статті висвітлюються можливі наслідки цих змін в політичному істеблішменті та говориться про те, що це може зачепити інтереси й українців, які стали вимушеними біженцями після початку російсько-української війни та України, як держави, що потребує підтримки та допомоги, в умовах асиметричної війни. Автор розглядає зростання популярності радикальних, популістських партій як виклик ліберальній демократії.

Історія політичного українського та польського жіночих рухів у Східній Галичині і половини ХІХ – і половини ХХ століть: розвиток жіночої періодики

М. В. Павлюх — 2024-12-12

Сьогодні гендерна тематика доволі популярна у суспільстві та державі. Гендерна політика активно впроваджена в багатьох розвинених країнах світу. Україна прямує до вільного простору європейських держав, тож зберігає тенденції розвитку сучасних ідеологій, рухів та цінностей. Україна має багатий досвід та спадщину у вивченні «жіночого питання», адже вона стала батьківщиною розвитку двох жіночих рухів: українського та польського. Поряд з цим, український жіночий рух мав свої особливості, відмінні від європейських і часто вивчається у контексті визвольних змагань. Розвиток жіночого руху тісно пов’язаний із діяльністю громадських жіночих організацій, а також їхніх друкованих органів, тобто періодики. Виокремлення жіночої періодики в окрему групу видань є важливим для вивчення гендерних рухів І половини ХІХ – І половини ХХ століття, тому що вони є живим джерелом боротьби жінок за свої права. Вивчення жіночої періодики: української та польської дає можливість відстежити трансформацію поглядів та розвінчання стереотипів про роль жінки в житті, державі та суспільстві. Визначення спільних та відмінних типологічних рис періодики дають уявлення про особливості мислення тогочасного суспільства. Мета дослідження – простежити розвиток «жіночого питання» на території Східної Галичини в жіночій періодиці; вивчити особливості жіночих рухів: польського та українського, які розвивалися паралельно один з одним та мали багато спільного через призму жіночих видань. Об’єкт дослідження – жіночі рухи у Східній Галичині І половини ХІХ І половини ХХ століть. Предмет дослідження – жіноча періодика: польська та українська, що виходила в тогочасній Галичині. Методи дослідження. У статті застосовано комплекс спеціальних методів, зокрема: системного аналізу, який дозволив розглянути причини виникнення польського політичних жіночих рухів; синтезу у дослідженні жіночих рухів у Західній Європі; ретроспективного аналізу у вивченні причин та головних періодів українського та польського політичних жіночих рухів, компаративний аналіз у порівнянні різних жіночих видань. У статті застосовано хронологічний принцип, а також наукові прийоми − класифікацію і періодизацію.

Білі супремаcистські в’язничні банди у США: походження, субкультура, ідеологія, ієрархія та судова практика

Д. В. Ягунов — 2024-12-12

Ця стаття присвячена дослідженню одного з аспектів феномену в’язничних банд у США, а саме діяльності білих супремаcистських в’язничних банд. Актуальність дослідження обумовлена тим, що станом на 2007 рік у США діяло щонайменше 30 тис. банд, які об’єднували понад 800 тис. їхніх членів. Станом на 2009 рік понад 900 тис. членів банд проживали у межах місцевих громад по всій країні, а понад 147 тис. перебували в американських в’язницях. Станом на 2011 рік за різними оцінками 1,4 мільйона членів банд брали участь у злочинній діяльності або принаймні були членами 33 тис. банд. Станом на сьогодні в’язничні «білі» в’язничні банди расистів є одним з найактивніших і найжорстокіших сегментів руху білих расистів у Сполучених Штатах Америки. Арійські (Aryan-power) та нацистські (Nazi-affiliated) в’язничні банди – як у в’язницях, так і за їх межами – становлять важливий аспект правоохоронної діяльності та судової практики у США – як на федеральному рівні, так і на рівні штатів. У більшості штатів функціонує щонайменше одна в’язнична банда білих расистів; у багатьох штатах їх більше. Такі в’язничні банди, як правило, більші, ніж інші групи білих расистів, і налічують сотні членів, а деякі з них об’єднують понад 1,5 тис. членів. Більше того, більшість в’язничних банд мають значну кількість «асоційованих членів», спільників (в тому числі жінок) та прихильників на додаток до «офіційно» прийнятих членів. Як на перший погляд, що ці проблеми та процеси відійшли у минуле. Тим не менш, проблема існування та функціонування в’язничних та вуличних банд у США є «живою» проблемою, яка є предметом сучасної політичної полеміки та наукових досліджень. Політичні аспекти цієї проблеми заслуговують на проведення окремого дослідження – з огляду на те, що в’язничні банди стали та продовжують бути одним з пріоритетів політичного дискурсу навіть на останніх президентських виборах у США, де обидва кандидати звинувачували один одного у недостатній увазі до проблеми в’язничних банд та – більше того – навіть опосередкованому стимулюванні поширення в’язничних банд у США – особливо банд, що мають «імпортне» походження. Тому значна політична та юридична актуальність проблематики діяльності білих та інших в’язничних банд у США обумовила подальше дослідження вказаних питань.

Еволюція концепції Realpolitik: від класичного реалізму до сучасних викликів

Р. В. Титарчук — 2024-12-12

Стаття присвячена аналізу політичного реалізму, як однієї із парадигм дослідження міжнародних відносин. Встановлено, що політичні реалісти в міжнародних відносинах наголошують на обмеженнях, які накладає на політику природа людини, яку вони вважають егоїстичною, а також відсутність міжнародного уряду. Представники класичного політичного реалізму, серед яких Н. Макіавеллі, Г. Моргентау, Г. Кіссенджер, Дж. Кеннан, не відкидають можливості моральних суджень у міжнародній політиці. Скоріше, вони критично ставляться до моралізму – абстрактного морального дискурсу, який не бере до уваги політичні реалії. У статті Realpolitik визначається як вид державного політичного курсу, сутність якого полягає у відмові від використання будь-якої ідеології як основи державного курсу та було встановлено, що реальна політика, яка ставить на перше місце власні інтереси та практичність, звужує фокус держави до всього, що може покращити становище цієї держави, тим самим підвищуючи рівень життя та загальний добробут народу. Встановлено, що засновники realpolitik проголосили найважливішим постулатом зовнішньої політики роль сили і силового чинника як умови забезпечення балансу сил і гарантії національної безпеки, а також вони претендували і претендують на те, щоб дати ключ до розуміння поведінки і дій держав і державних діячів на міжнародній арені, виявити саму логіку міжнародної політики. Стратегічним ресурсам, які відіграють ключову роль в динаміці світової політики відповідно до realpolitik є: військові засоби, виробничі потужності, сировинні ресурси, кількість населення, геостратегічні переваги, культурні особливості, моральний дух нації. Сучасні виклики Realpolitik зумовлені глобалізацією, зростаючою міждержавною взаємозалежністю та появою нових загроз, таких як кіберзагрози, збройні конфлікти, війни, кліматичні зміни і нестабільність у гуманітарній сфері. Також зазначено, що для реалізації realpolitik важливо завжди порівнювати свої сили і можливості.

Можливі сценарії розвитку територіальних громад в післявоєнний період

В. Ф. Красилюк — 2024-12-12

Стаття присвячена аналізу можливих сценаріїв розвитку територіальних громад України у післявоєнний період, залежно від умов завершення війни. Розглянуто чотири сценарії завершення конфлікту: завершення через взаємне примирення сторін, симетричне вирішення, асиметричне вирішення із перемогою України, та поступове згасання конфлікту. Охарактеризовано основні риси, виклики та перспективи відновлення як для деокупованих, так і тилових громад. Проведений аналіз можливих сценаріїв завершення війни демонструє, що розвиток територіальних громад у післявоєнний період залежатиме від умов завершення конфлікту. Деокуповані громади зіткнуться з викликами, пов’язаними з відновленням інфраструктури, реінтеграцією населення, забезпеченням безпеки та подоланням наслідків окупації. Тилові громади, своєю чергою, зіткнуться із завданням адаптації до змін соціально-економічної структури, зумовлених переселенськими потоками та новими ролями у національній логістичній системі. Ефективність відновлення залежить від комплексного підходу до процесів планування та реалізації. Сценарій розвитку кожної громади має враховувати її унікальні потреби, стан інфраструктури та демографічний потенціал, а також специфіку впливу війни. Міжнародна підтримка відіграє критично важливу роль у процесах відновлення. Відзначено, що успішна реалізація проєктів у деокупованих громадах можлива за умови створення прозорих механізмів використання ресурсів, чіткого визначення пріоритетів та залучення місцевих громад до процесу планування. Особливу увагу приділено необхідності формування прозорих механізмів розподілу ресурсів, інтеграції сценарного планування у державну регіональну політику та розробці довгострокових програм комплексного відновлення громад. Запропоновано ключові напрями подальших досліджень, які спрямовані на забезпечення сталого розвитку громад та врахування унікальних потреб кожного регіону в умовах післявоєнного відновлення.

Концептуальні моделі тристоронньої енергетичної дипломатії

В.В. Лимар — 2024-12-12

В роботі проаналізовано концептуальні моделі тристоронньої енергетичної дипломатії. Визначено, що проблеми енергетичної безпеки нещодавно з усією гостротою постали перед країнами Глобальної Півночі. Проблеми з ланцюгами постачання та протекціоністська політика вивели енергетичну кризу на перший план під час пандемії COVID-19, яка загострилася через подальше російське вторгнення в Україну у 2022 році. Енергетична безпека – це безперервна доступність енергії у різних формах, у достатній кількості та за прийнятними цінами – має багато аспектів. Вона означає обмежену вразливість до тимчасових або тривалих перебоїв у постачанні імпортних енергоносіїв. Це також означає наявність місцевих та імпортованих ресурсів для задоволення, з часом і за розумними цінами, зростаючого попиту на енергію. Екологічні виклики, лібералізація і дерегуляція, а також зростаюче домінування ринкових сил мають глибокі наслідки для енергетичної безпеки. Енергетичну безпеку необхідно досліджувати на кількох рівнях: глобальному, щоб забезпечити достатність ресурсів; регіональному, щоб забезпечити можливість створення мереж і торгівлі; на рівні країни, щоб забезпечити національну безпеку постачання; і на рівні споживача, щоб забезпечити задоволення споживчого попиту. Зазначено, що моделі конкурентної та кооперативної країни-партнера з їхніми моделями тристоронньої дипломатії краще описують специфіку традиційної європейської політики енергетичної безпеки, ніж модель позитивної держави. Аналогічно, дві альтернативні моделі країни можуть краще проілюструвати рівновагу, що виникає в результаті розпаду первісної системи, і різні типи політичних взаємодій, вбудовані в нове інституційне, ідеологічне і ринкове середовище енергетичної безпеки ЄС, ніж регуляторна країна. Цими моделями є країна-постачальник і країна-каталізатор. Країна-постачальник базується на ринковому підході до енергетичної політики, відводить обмежену роль державному втручанню і характеризується багатосторонніми моделями енергетичної дипломатії. З іншого боку, країна-каталізатор підкреслює поєднання ринкових інструментів з більш прямими та спеціальними формами державного втручання. Вона також підкреслює активну роль державних агентів як осіб, що приймають стратегічні рішення в умовах лібералізованої ринкової структури, та їхню широку участь у мережевій моделі енергетичної дипломатії.

«Глобальна Британія» і британська стратегічна культура: від Тоні Блера до сучасності

М. І. Прихненко — 2024-12-12

Референдум щодо Brexit у Сполученому Королівстві в 2016 році став поворотним моментом не лише у формуванні та реалізації британської зовнішньої політики, але й у відносинах Великої Британії з давніми партнерами та союзниками на європейській і світовій політичній арені. Важливо й те, що ідея «Глобальної Британії», що з’явилася як ключова концепція під час прем’єрства Терези Мей наново актуалізувала питання стратегічної культури в державі як узгодженої системи цінностей, розуміння національних інтересів та бачення місця держави на міжнародній арені. Однією з ключових проблем британської стратегічної культури є ідея «кризи Британії», яка розпочалася після закінчення Другої світової війни і пов’язана із втратою державою імперського статусу. З цього моменту імперативи мислення британських еліт в процесі розбудови зовнішньої політикою характеризуються невизначеністю через наявність різних бачень на місце держави на міжнародній арені та шляху її розвитку типу «європейська чи англосаксонська ідентичність», «в якій мірі держава може делегувати частину свого суверенітету міждержавним інституціям?», «яке місце Співдружності націй у політичній стратегії держави?» тощо. Концепція «глобальної Британії» проголошена у 2021 році актуалізувала потребу в дослідженні саме цього вектору діяльності держави, як спроби подолати зазначену «кризу», концептуалізувати існуючий зовнішньополітичний курс та окреслити чіткі критерії планування для британської стратегічної культури. Стаття фокусується на дослідженні ідеї «глобальної взаємозалежності» запропонованої Тоні Блером після закінчення холодної війни та окресленому концепті “Global Britain” в Integrated Review у 2021 та 2023 роках. Автором досліджується вплив запропонованих ідей та концепції на вирішення чотирьох дилем британської стратегічної культури: (i) дебати щодо регіонального розташування держави та її спадщини як «морської» імперії; (ii) дебати щодо пріоритетності дотримання національного суверенітету та делегування його частини міжнародним структурам; (iii) питання застосування сили в реалізації зовнішньої політики; (iv) роль міжнародного права в існуючій системі відносин.

Російсько-українська війна в інтерпретації структурного реалізму

Ю. Т. Теміров — 2024-12-12

Російсько-українська війна стала ключовим фактором сучасних міжнародних відносин, предметом осмислення представниками всіх основних напрямів в теорії міжнародних відносин. Мета дослідження – визначити особливості інтерпретації походження, природи та можливих наслідків сучасної російсько-української війни в рамках неореалізму. Усі реалістичні теорії поєднує визнання суверенних держави ключовими суб’єктами світової політики, які діють раціонально, намагаються максимально збільшити свій вплив в міжнародній системі. Реалісти розуміють анархію як відсутність законної верховної влади для регулювання суперечок і забезпечення виконання угод між державами чи іншими суб’єктами. При цьому анархічність системи не виступає безпосередньою причиною війни, але створює для неї сприятливе середовище конфлікту інтересів і міжнародного суперництва. Визначальним фактором світової політики, який обумовлює причини та перебіг, а також результати війн, перспективи миру, є розподіл сили в міжнародній системі. Засновник неореалізму Кеннет Волтц вважав структурні характеристики міжнародної системи, до яких він відносить її анархічність та розподіл сили всередині системи, фундаментальними. Відповідно, структурні реалісти вважають «глибинною причиною» російсько-української війни порушення Заходом балансу сил в наслідок розширення НАТО на схід, що відповідає сприйняттю міжнародних відносин в контексті нескінченої конкуренції великих держав за вплив у міжнародній системі. Неореалістична інтерпретація війни має низку серйозних недоліків, які стали предметом критики як з боку представників інших підходів в рамках реалізму (неокласичного реалізму, оновленого класичного реалізму), так й з боку дослідників, які презентують інші теоретичні традиції (конструктивізм, історичну соціологію в міжнародних відносинах).

Іноземний досвід реалізації історичної політики: перспективи втілення в Україні в умовах російсько-української війни та повоєнного відновлення

В. В. Берегута — 2024-12-12

У статті розглядається питання адаптації закордонного досвіду реалізації історичної політики в повоєнний період країнами, що перебували у стані збройного конфлікту або війни, при плануванні напрямів та форм історичної політики України в умовах російсько-української війни та після її завершення. В роботі досліджуються такі три форми проведення історичної політики, як висвітлення збройного конфлікту або війни в шкільному підручнику з національної історії (на прикладі Алжиру після Алжирської війни 1954-1962 рр.), перейменування населених пунктів та вулиць (на прикладі Боснії і Герцеговини після Боснійської війни 1992-1995 рр.) та створення двосторонніх міждержавних комісій фахівців в галузі історії (на прикладі Німеччини, Польщі, Чехословаччини та Франції після Другої світової війни). Автором аналізується, які елементи історичної політики вищезазначених країн потенційно можуть бути застосовані в українському контексті з певними застереженнями вже зараз, враховуючи природу та характер російсько-української війни, а які – в майбутньому за умови внутрішньополітичних трансформацій в Російській Федерації. Окрема увага привертається європейській інтеграції України та необхідності подальшого налагодження діалогу з Польщею та Угорщиною з питань Волинської трагедії та угорської національної меншини в Закарпатській області відповідно. За результатами проведеного аналізу, у висновках виокремлюються рекомендації щодо вдосконалення історичної політики України під час російсько-української війни та після її завершення. Акцент у визначених рекомендаціях спрямовується на комплексний характер реалізації історичної політики, який повинен охоплювати три запропоновані вищевказані її форми, а також розкриття історичних та культурних взаємозв’язків України з державами Європи для поглиблення світоглядних засад інтеграції України до Європейського Союзу.

Особливості співвідношення понять «євроскептицизм» і «популізм»

О. В. Батрименко — 2024-12-12

У статті досліджено поняття «євроскептицизм» у співвідношенні з поняттям «популізм». Несправедливість розподілу не підриває підтримку європейської інтеграції в країнах-членах з високим рівнем корупції. Обшрунтовано, що ці міжнаціональні відмінності в євроскептицизмі вдосконалюють знання про зв’язок між інституційною якістю та підтримкою європейської інтеграції. Розглянуто партійний євроскептицизм у країнах Центральної та Східної Європи. У спробі виробити порівняльні уроки з різних випадків євроскептицизму у партійних системах цих країн, зв’язок між партійним євроскептицизмом та лівими і правими ідеологічними спектрами, розглянуто «жорсткий» і «м’який» євроскептицизм. Доведено, що розширення сфери дослідження євроскептицизму на країни-кандидати розширює розуміння євроскептицизму в Західній Європі, формує розуміння партійних систем у Центральній та Східній Європі. Проаналізовано з точки зору погляду вертикального та горизонтального вимірів. Так, для вертикального виміру популізму логіка ми і ті, хто над нами відбивається у протиставленні народу істеблішменту. Ключові компоненти концепту популізму та євроскептицизму тісно пов’язані між собою. Особливості співвідношення понять «євроскептицизм» і «популізм» проаналізовано з точки зору погляду вертикального та горизонтального вимірів. Так, для вертикального виміру популізму логіка ми і ті, хто над нами відбивається у протиставленні народу істеблішменту. Політична лінія євроскептицизму деяких партій може будуватися на протистоянні істеблішменту, представленому політичними силами. Горизонтальне вимір в обох випадках має на увазі антагонізм між нами та чужинцями, для популізму це може бути відокремлення від іноземців, злочинців, незаконних мігрантів, для євроскептицизму є дистанціюванням від іноземців, іновірців, хто, не маючи нічого спільного з європейськими традиціями та культурою, перестає бути чужинцями через політику ЄС.

Україна, ГУАМ і США: очікування, які не справдилися

В. О. Пашков — 2024-12-12

У статті висвітлена еволюція Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ (ОДЕР – ГУАМ) крізь призму очікувань щодо неї України як локомотива інтеграційного об’єднання та Сполучених Штатів як глобальної держави. Визначено, що на етапах створення та інституціоналізації об’єднання «четвірки», від 1997 р. і до середини 2000-х рр., воно користувалося послідовною американською підтримкою. Ставлення Вашингтону до ГУАМ визначалося тим, що цілі її країн-членів значною мірою співпадали з геополітичними інтересами США на пострадянському просторі та Чорноморсько-Каспійському регіоні. Такими спільними цілями стали протидія російським інтеграційним проєктам у регіоні, підтримка геополітичного плюралізму в пострадянській Євразії; зміцнення економічної та енергетичної незалежності цих країн від рф; створення транспортних і енергетичних маршрутів в обхід рф, відновлення територіальної цілісності країн-членів об’єднання. За каденції Дж. Буша-молодшого США як позарегіональний актор були зацікавлені у послабленні політичного впливу росії на пострадянському просторі. Сприяння формуванню маршрутів постачання до Європи каспійської нафти та регіональній інтеграції без російської участі вбачалися найкращими інструментами виведення країн-членів ГУАМ із зони впливу Москви. У свою чергу під час президентства Б. Обами та Д. Трампа, зовнішньополітична увага Вашингтону до регіону помітно зменшилася. У результаті взаємодія у форматі ГУАМ-США фактично припинилася як через втрату американського інтересу до неї, так і кризу спроможності самої Організації. Спроби Києва разом із Баку в 2017-2020 рр. активізувати її діяльність у підсумку вигладять як певні спалахи, політичні імпульси, які не змогли подолати відмінності у зовнішньополітичних векторах країн-членів і кризу спроможності ГУАМ. На сучасному етапі ОДЕР-ГУАМ функціонує не як інтеграційне об’єднання, скоріше як регіональна платформа для просування власних торгівельно-економічних відносин та реалізації транзитного потенціалу країнами-членами.

Особливості шляхів розв’язання міжнародних політичних конфліктів на прикладі Греції та Туреччини

М. І. Хилько — 2024-12-12

У статті здійснено аналіз особливостей шляхів розв’язання міжнародних конфліктів на прикладі Греції та Туреччини. Відповідно до визначених об’єкта, предмета дослідження та поставлених завдань запроваджується методологія, яка передбачає використання декількох методів і підходів. Застосовуються наступні методи: історичний метод дав змогу дослідити генезис конфлікту та виявити основні моменти у її розвитку. Соціологічний метод дозволив з’ясувати вплив міжнародних організацій на розв’язання політичного греко-турецького конфлікту. Функціональний метод використовувався для аналізу взаємозв’язку між політичними складовими конфлікту. Біхевіористський метод застосовувався для вивчення різноманітної поведінки в стратегії політики у розв’язанні конфлікту політичних лідерів, груп інтересів. Системний метод дав змогу розглянути конфлікт як цілісне політико-суспільне явище. Обгрунтовано, що зіткнення інтересів між двома країнами можна переосмислити, щоб врахувати причини невдач. Доведено, що необхідно вирішити проблеми як передумов для кращих відносин. Визначено, що між двома націями немає прямої ворожнечі чи конфлікту, натомість ідентичності були сформовані та сконструйовані відповідно до переваг режиму. Отже, політична культура та уявлення про держави як їх розуміють фіксуються у термінах норм, цінностей та їх зовнішньополітичних орієнтацій. Обгрунтована необхідність своєчасного врегулювання неузгодженостей між двома країнами, що сприяло б їх гармонійному розвитку, стабільності та ефективності системи міжнародних відносин. З’ясовано, що для вирішення конфлікту необхідний аналіз базових потреб соціальних групп, ступеня їхнього задоволення існуючими соціальними нормами та інститутами. Міжнародний конфлікт між Грецією і Туреччиною можна уявити як одну з форм прояву суперечностей у взаємовідносинах учасників системи міжнародних відносин на стадії загострення, коли назріла необхідність їх вирішення. Зазначено, що усвідомлюючи цю необхідність, сторони здійснюють взаємні відкриті дії, які можуть бути застосованими в конкретній міжнародній обстановці.

Відносини КНР та Республіки Білорусь: геостратегічний аспект

Б. В. Голянич — 2024-12-12

У статті досліджено основні вектори геостратегії КНР щодо Республіки Білорусь. Провідним напрямом у білоруському векторі геостратегії КНР залишається геоекономічний, що передбачає наступні аспекти: інфраструктурний розвиток, економічну співпрацю, інноваційні проєкти, людський та культурний обмін. Встановлено, що китайсько-білоруські відносини з 2022 року перейшли на рівень «всепогодного всеосяжного стратегічного партнерства», який полягає у розвитку співпраці між країнами у різних сферах в умовах протистояння різноманітним викликам і загрозам, що виникають на шляху їхнього розвитку та безпеки. У рамках китайської геоекономічної ініціативи «Один пояс, один шлях» на території Білорусі впроваджено та активно функціонує Китайсько-білоруський індустріальний парк, Білоруська національна біотехнологічна компанія та автомобільний завод. Особливе місце займає Китайсько-білоруський індустріальний парк, який інвестується та керується Китаєм за кордоном. Індустріальний парк виступає як центр інновацій та технологічного розвитку, до якого залучено понад 120 компаній із 15 країн світу з інвестиціями понад 1,4 мільярда доларів США. Галузі, представлені в парку, охоплюють технологічні дослідження та розробки, машинобудування, електронну комерцію та комунікації, логістику, біомедицину, штучний інтелект, розробку мережі 5G та інші сфери. Визначені переваги для КНР у разі вступу Республіки Білорусь до Шанхайської організації співробітництва, а саме: сприяння інтересів Китаю в його стратегічних цілях на Євразійському просторі, зміцнення стабільності та безпеки в регіоні, забезпечення торговельних, економічних та інвестиційних зв’язків між країнами. Зроблено висновок, що основним вектором геостратегії КНР щодо Білорусі є геоекономічний, який визначає різні сфери взаємодії між Китаєм та Білоруссю. Співпраця Китаю з Білоруссю сприяє китайській стратегії посилення співпраці з центрально- та східноєвропейським регіонами ЄС у рамках ініціативи «Один пояс, один шлях».

Глобалізація та виклик концепції балансу сил

О. Є. Попадик — 2024-12-12

Сучасний багатополярний світ виводить на поверхню дослідження концепцію балансу сил, яка сьогодні потребує переосмислення. Анархія та розподіл сфери впливу, занепад лівих рухів та популярність праворадикальних, широка мережа терористичних організацій вказують на те, що стратегії стримування та рівноваги потребують нових підходів. У статті автор ставить під сумнів вживання термінології «баланс сил». В англійському варіанті більше використовується термін «баланс влади» (Balance of Power), тому ця стаття дає можливість поняття «баланс сил» розглянути не тільки у межах протистояння збройних сил та ядерної зброї. Рівень дипломатії та цифрових технологій сьогодні відіграють активну роль у міжнародній політиці, що утворює лінію розподілу між сферами домінування країн. Звідси варіативність, жорстке та м’яке балансування у створенні світового порядку формують паритетність через компроміс. Який ніколи нікого не влаштовує, але який може бути узгодженим правилом міжнародної поведінки. І хоча такі правила встановлюють більше ті країни, які мають ядерну зброю як силу впливу, роль неядерних країн є важливою. Постійне балансування між ядерними альянсами з метою захисту власних національних інтересів відкриває нові можливості концепції балансу сил. Де роль недержавних організацій, національне самовизначення, фінансово-економічний рівень та інші чинники здатні змінювати світовий порядок. У дослідженні автор аналізує моделі балансу сил Г.Моргентау, які вказують на актуальність status quo третіх країн, що впливає на характер балансу сил між альянсами. У роботі доводиться, що сучасний підхід до аналізу балансу сил зазнав значних змін, оскільки цифровізація має значний вплив на стратегії стримування та рівноваги. Інформаційні операції та війна в Україні демонструють, що традиційні методи, які спираються на військові альянси, не завжди ефективні. Військові альянси адаптуються та змінюються. Одні намагаючись уникнути прямого військового втручання, інші роблять це поступово. В той самий час, як політика санкцій та дипломатичного тиску теж не досягають припинення російської агресії. Що вказує на те, що механізм колективної безпеки підлягає переосмисленню. Світ фрагментується і необхідний набір сценаріїв, які можуть спрацьовувати в одному регіоні та залишатися нездатними в іншому.

Роль соціальних мереж у політичному процесі: позитивні та негативні наслідки

А. Ю. Кравець — 2024-12-12

Соціальні мережі є невід’ємною частиною сучасного інтернет-простору. Інтернет-простір, в свою чергу, виступає потужним інструментом впливу, який має яскраво виражені соціальні та політичні наслідки. Крім цього, він сприяє розвитку нових форм комунікації, в тому числі політичної. Підкреслимо, що роль соціальних медіа в політиці невпинно зростає порівняно з традиційними ЗМІ. Кожна з популярних соціальних мереж наразі налічує понад мільйон користувачів й їх кількість невпинно збільшується. Недивно, що до активних у соціальних мережах медійних персон поступово долучаються й політичні діячі. Сьогодні важко уявити відомого закордонного або вітчизняного політика, який не мав би сторінки у соціальних мережах. Зауважимо, що соціальні мережі виступають в якості важливої складової сучасного політичного простору та стають одним з основних інструментів комунікації між політичною елітою та громадянським суспільством. З іншого боку, соціальні мережі стали ефективним інструментом закордонних і вітчизняних політичних PR-кампаній, вони свідомо використовуються політичними елітами для впливу на свідомість та поведінку виборців. Тому дослідження їх ролі у політичному процесі, а також наслідків використання набуває все більшої актуальності. Констатуємо, що соціальні мережі мають сталі позитивні характеристики, а саме: низький поріг входу, швидкість передачі інформації, відсутність просторово-часових меж взаємодії тощо. Водночас, використання соціальних мереж має яскраво виражені негативні наслідки: перетворення реальної політики на символічну, поширення негативної або неправдивої інформації, політична маніпуляція, тролінг, ботоферми тощо, а їх активне використання ускладнює процес раціонального усвідомлення політичної дійсності. Підкреслимо, що демократизація політичного процесу не означає повну відсутність контролю за інформацією, яка розповсюджується через соціальні медіа. Тому, сьогодні ми маємо говорити не стільки про зростаючу роль соціальних мереж в політичному процесі, скільки про її соціальні та політичні наслідки.

Україна & росія: основні аспекти інформаційної, гібридної та повномасштабної війни

О. О. Гордійчук — 2024-12-12

У статті проаналізовано історичне підґрунтя російсько-українського протистояння, основні аспекти та інструменти інформаційної, гібридної, повномасштабної форм війни. За допомогою загальнонаукових методів аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення та ін. розкрито зміст та інструменти цих форм та причинно-наслідкові зв’язки між ними. Обґрунтовано, що війна росії проти України у різних формах триває вже майже чотири століття з часу Переяславської ради 1654 р., коли замість обіцяного протекторату Московії Гетьманщина була знищена, а українські землі поневолені. Коріння агресивної політики росії в особливостях історичного розвитку її державності, в тоталітарних традиціях та імперських апетитах російської влади, в ідеологічних засадах комунізму, а згодом у складових проєкту «руський мір», у сформованих потужною пропагандою рисах суспільної свідомості та менталітету росіян. Інформаційна війна рф проти України розпочалася після розпаду СРСР і головною її метою було повернення України у сферу впливу росії, а також дестабілізація суспільно-політичної ситуації в Україні, недопущення інтеграції України до Європейського Союзу та вступу в НАТО. Оскільки інформаційна війна не досягла мети, не вдалося зірвати процеси євроінтеграції, рф перейшла до фази гібридної війни у 2014 р., захопивши частину українських територій, прикриваючись місцевими сепаратистськими рухами та нібито громадянською війною. Не отримавши серйозної реакції від світової спільноти за військові злочини та анексію українських територій, російська влада розпочала повномасштабне військове вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р., що є геноцидом українського народу, протистоянням авторитаризму та демократії, війною екзистенційною та ідеологічною, в основі якої загарбницькі імперські амбіції російської влади, їх прагнення розширити сфери впливу, привласнити українські території та культурну спадщину.

Електоральна поведінка як особливий «зріз» політичної поведінки

Т. Гончарук-Чолач — 2024-12-12

У статті розглянуто основні питання політологічного аналізу електоральної поведінки в системі політичної поведінки громадян. Доведено, що до сьогодні не склалося якогось одного підходу до розуміння політичної поведінки. Всі сім підходів, на яких акцентувалася увага авторами публікації, є різноманітними що свідчить про складний характер політичної поведінки, її невизначеність і багатогранність. Звернено увагу на те, що на сьогодні не існує також і загальної методології вивчення електоральної поведінки. Соціологи, політологи, соціальні психологи пропонують свої методологічні підходи, які суттєво відрізняються за рівнями, змістом і характером. У статті автори звернули увагу на три таких методологічних підходи як соціологічний, соціально-психологічний та раціональний. Вони різні за своїми характеристиками, але всі сходяться у тому, що електоральна поведінка це одна з форм прояву політичної поведінки індивідів, коли вони делегують обраній владі свої повноваження і її особливість полягає у тому, що громадяни беруть участь в акціях передвиборчої боротьби, безпосередньо на виборах. Авторами доведено, що три теоретичні підходи в дослідженні електоральної поведінки (соціологічний, соціально-психологічний, раціонально-інструментальний) мають свої переваги та недоліки, але за їх допомогою можна охарактеризувати електоральну поведінку в повних демократіях враховуючи ті зміни, які в них відбуваються. Порівняльний аналіз, здійснений у статті свідчить, що в системі політичних практик у перспективі можна знайти реальну парадигму узагальнення поняття і моделювання електоральної поведінки. Нові підходи до аналізу та системного пояснення динаміки структури електоральних установок, прогнозування поведінки електорату та розкриття технологій впливу на виборців мають розрізнений характер та поки що недостатню емпіричну базу, однак нові дослідження в цій сфері могли б об’єднати вже існуючі знання з даного питання та стати базою для синтезу, інтеграції нових знань, що сприятиме вирішенню проблеми розкриття динамічних внутрішніх механізмів електоральної поведінки та можливостей її прогнозування.