Політичне життя

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

Вимоги до авторських оригіналів статей.

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Концептуалізація та операціоналізація інституційної амбідекстричності політичної системи

О. М. Чальцева — 2026-05-15

У статті здійснено теоретико-методологічне обґрунтування та операціоналізація концепту «інституційної амбідекстричності» як стратегічного механізму адаптації політичних систем до умов безпрецедентної невизначеності та екзистенційних викликів. У роботі розглянуто амбідекстричність не просто як організаційну властивість, а як свідомо конструйовану «дворуку» архітектуру врядування, що дозволяє поєднувати процеси експлуатації (вдосконалення наявних процедур для підтримання стабільності) та дослідження (генерацію радикальних інновацій і нових можливостей). Особливу увагу приділено режимному виміру проблеми. Авторитарні системи, попри високу ефективність експлуатації ресурсів у короткостроковій перспективі, через ієрархічну фрагментарність та атрофію горизонтальних зв'язків схильні до «пастки успіху» та імітаційної амбідекстричності. Натомість демократичні системи, завдяки поліцентричності та розвиненим петлям зворотного зв'язку, демонструють вищий потенціал адаптивної стійкості у довгостроковому періоді.Методологічна новизна роботи полягає у переході від оцінювання «змісту» державних політик до аналізу «архітектури гнучкості» системи. Запропоновано трирівневу систему (перший критерій - вимірювання інституційної стабільності та контролю, другий критерій (оцінка адаптивної гнучкості та інноваційності), третій, синтетичний критерій (аналіз амбідекстричного балансу та стійкості)) аналізу оцінювання амбідекстричності, що включає критерії та індикатори ітеративності навчання, інклюзивності моніторингу та інституційної емерджентності. Окремо проаналізовано феномен «подвійної інституціоналізації» у транзитних демократіях, де зовнішній вплив виступає екзогенним драйвером інновацій, але водночас створює ризик «пастки невдачі» у разі відсутності внутрішньої інституційної готовності до змін.

Сутність електоральної діяльності політичних партій та основні її форми

М. В. Примуш — 2026-05-15

У статті здійснено комплексний аналіз сутності електоральної діяльності політичних партій та основних форм її реалізації в умовах демократичного політичного процесу. Розглянуто теоретико-методологічні підходи до розуміння ролі політичних партій як ключових суб’єктів виборчого процесу, що забезпечують зв’язок між суспільством і державною владою. Обґрунтовано, що електоральна функція є базовою функцією політичної партії, оскільки саме через участь у виборах партії прагнуть здобути політичне представництво, вплив на формування органів державної влади та можливість реалізації власних програмних цілей. Показано, що участь політичних партій у виборах має не лише політичний, а й публічно-правовий характер, що знаходить своє відображення у законодавстві багатьох держав. Особливу увагу приділено аналізу основних форм електоральної діяльності політичних партій, серед яких провідне місце займають агітація та пропаганда. Розкрито специфіку прямих і непрямих способів комунікації партій із виборцями, охарактеризовано особливості використання друкованих матеріалів, медіа, особистих зустрічей, мітингів, кампаній «від дверей до дверей» та інших інструментів мобілізації електорату. Визначено відмінності між агітацією та пропагандою, а також охарактеризовано основні стратегії та методи пропагандистського впливу в межах виборчих кампаній. У статті проаналізовано психологічний аспект електоральної діяльності політичних партій. Досліджено механізми психологічного впливу на виборців, закономірності трансформації політичних установок, стереотипів, переконань та поведінкових моделей електорату. Визначено, що ефективність психологічного впливу значною мірою залежить від урахування соціально-психологічних особливостей різних груп населення, рівня політичної культури, емоційного стану виборців, а також авторитетності джерела інформації. Окреслено етапи психологічного впливу під час виборчої кампанії та охарактеризовано його основні інструменти, зокрема емоційне переконання, маніпулятивні технології, використання авторитету, ефекту симпатії та механізмів когнітивного дисонансу. Значну увагу приділено диференціації підходів політичних партій до роботи з міським і сільським населенням. Показано, що електоральна діяльність повинна враховувати специфіку політичної культури, рівень інформованості, соціальні установки та особливості способу життя різних соціальних груп. Наголошено, що професійна організація роботи з виборцями, правильний вибір форм комунікації та вміння поєднувати раціональний і емоційний вплив є важливими умовами успішної виборчої кампанії.

Електоральні орієнтації та довіра виборців до політичних партій в Україні

Ю. Ю. Федчик — 2026-05-15

У статті розглядаються особливості електоральних орієнтацій громадян України та рівень довіри виборців до політичних партій у контексті сучасних політичних трансформацій. На основі аналізу соціологічних досліджень окреслено тенденції зміни політичних уподобань, виявлено низький рівень інституційної довіри до партій та політичних еліт, а також визначено чинники, що впливають на формування електоральних симпатій. Особлива увага приділяється регіональним відмінностям, ролі нових політичних проєктів та запиту суспільства на оновлення політичної системи. Результати дослідження свідчать, що українське суспільство характеризується високим рівнем політичного плюралізму та фрагментації електорального поля, водночас зберігається хронічний дефіцит довіри до партійних інститутів. Це створює суперечність між потребою у стабільних демократичних інститутах та реальним станом політичної культури. У статті обґрунтовується, що подолання кризи довіри та формування ефективної партійної системи є необхідною умовою сталого розвитку демократії в Україні. Акцентується увага на тому, що результати місцевих виборів в Україні засвідчили строкатість електоральних уподобань громадян, що формує багатопартійний характер місцевої політики. Межа між локальними та загальнонаціональними партіями виявилася доволі умовною: регіональні політичні проєкти здобували підтримку поза межами своїх регіонів, тоді як загальнонаціональні сили зміцнювали позиції завдяки авторитету місцевих лідерів. Водночас парламентські партії не змогли забезпечити монополію на місцевому рівні, що свідчить про посилення політичного плюралізму. У ході дослідження було проведено комплексний аналіз електоральних орієнтацій та довіри виборців до політичних партій в українському суспільстві. Політичні партії, які демонструють активну роботу місцевих осередків, прозорість у прийнятті рішень та активну комунікацію з громадянами, отримують як правило вищий рівень довіри, що трансформується у більший відсоток голосів на виборах.

Політичні коаліції в органах місцевого самоврядування в умовах децентралізації

О. С. Горай — 2026-05-15

Дослідження присвячене аналізу специфіки формування та функціонування політичних коаліцій на рівні місцевого самоврядування в контексті децентралізації влади в Україні. Виявлено особливості коаліційної взаємодії політичних сил у місцевих радах. Проаналізовано вплив децентралізаційних реформ на механізми узгодження інтересів та визначити проблемні аспекти колективного прийняття рішень на локальному рівні. Встановлено, що децентралізація створила новий контекст для функціонування коаліцій на місцевому рівні. Передача повноважень та ресурсів від центру до місцевого самоврядування, формування об'єднаних територіальних громад та зростання ролі місцевих рад трансформували коаліційні процеси. Виявлено специфіку місцевих коаліцій порівняно з парламентськими: більша роль персоналізованих факторів та місцевих еліт, слабша партійна дисципліна, вища залежність від регіональних лідерів та бізнес-груп. Систематизовано проблеми колективного узгодження: відсутність правового регулювання формування коаліцій, конфлікт між партійною логікою та локальними інтересами, недостатня інституціоналізація коаліційних угод, проблеми координації між радою та виконавчими органами. Ідентифіковано типи коаліцій у місцевих радах: партійно-ідеологічні, регіонально-кланові, проєктно-орієнтовані та гібридні моделі. Доведено, що успішність коаліційної взаємодії залежить від якості політичного лідерства, громадянської активності, ефективності комунікації між партнерами. Визначено перспективи подальших досліджень, що включають розробку механізмів інституціоналізації місцевих коаліцій; виявлення впливу воєнного стану на коаліційні процеси в органах місцевого самоврядування; вивчення міжнародного досвіду формування коаліцій на локальному рівні,, зокрема в країнах Центральної та Східної Європи з метою його адаптації до українських реалій; дослідження ролі громадянського суспільства та механізмів громадського контролю за виконанням коаліційних угод на місцевому рівні; аналіз взаємозв'язку між типом коаліції в місцевій раді та ефективністю управління громадою, якістю надання публічних послуг та темпами соціально-економічного розвитку територій.

Місцеве самоврядування в умовах цифрової дипломатії: нові підходи до прийняття політико-управлінських рішень

Т. М. Краснопольська — 2026-05-15

У статті досліджено роль цифрової дипломатії у трансформації сучасного місцевого самоврядування України та її вплив на процес прийняття політико-управлінських рішень. Актуальність теми зумовлена тим, що в умовах повномасштабної війни, цифровізації публічного управління та євроінтеграційних змін територіальні громади дедалі активніше використовують цифрові платформи, соціальні мережі, офіційні вебресурси, міжнародні онлайн-мережі та інструменти електронної участі для взаємодії з міжнародними партнерами, донорами, діаспорою, громадянським суспільством і мешканцями громад. Обґрунтовано, що цифрова дипломатія на локальному рівні вже не може розглядатися лише як допоміжний комунікаційний або іміджевий інструмент, оскільки вона поступово інтегрується у процеси стратегічного планування, залучення зовнішніх ресурсів, обґрунтування пріоритетів відновлення та легітимації управлінських рішень. Проаналізовано практики використання цифрових інструментів територіальними громадами України, зокрема через систему DREAM, платформу «Дія.Цифрова громада», дашборд міжнародних муніципальних партнерств, програму U-LEAD з Європою, а також приклади Ірпінської, Бучанської, Одеської та інших громад. Показано, що цифрові дипломатичні практики сприяють підвищенню міжнародної видимості громад, формуванню доказової бази для залучення фінансової й гуманітарної допомоги, розвитку муніципальних партнерств, посиленню прозорості відновлювальних проєктів і включенню місцевого рівня у транснаціональні мережі співпраці. Особливу увагу приділено тому, що цифрова дипломатія впливає не лише на зовнішню репрезентацію громади, а й на зміст політико-управлінських рішень, зокрема щодо відбудови критичної інфраструктури, соціального захисту, розвитку людського капіталу, цивільної безпеки та адаптації стратегій розвитку до вимог міжнародних партнерів. Доведено, що цифрова дипломатія в діяльності органів місцевого самоврядування виконує репрезентативну, інформаційно-аналітичну, координаційну та легітимаційну функції. Вона забезпечує перехід від закритої адміністративної моделі ухвалення рішень до більш відкритої, мережевої, партнерської та доказової моделі локального врядування. Водночас визначено основні ризики її впровадження: нерівність цифрових можливостей громад, різний рівень кадрової та організаційної спроможності, фрагментарність стратегій цифрової комунікації, залежність від донорських ініціатив, слабка координація між місцевим і центральним рівнями влади, а також репутаційні й інформаційні загрози. Зроблено висновок, що подальший розвиток цифрової дипломатії на рівні місцевого самоврядування потребує інституціоналізації, стратегічного планування, підвищення цифрових компетентностей посадових осіб та інтеграції цифрових платформ у систему прийняття політико-управлінських рішень.

Інституціональна структура політичного менеджменту в системі публічної влади: безпековий вимір

К. Ю. Абсалямов — 2026-05-15

У статті здійснено спробу аналізу інституціонального виміру політичного менеджменту в системі публічної влади у контексті безпекових викликів та загроз сучасним державам з урахуванням фактору інституціональної стійкості та інституціональних дисфункцій сьогодення. Застосовано інституціональний, описовий, аналітичний та емпіричний методи. Наведено робочі визначення концептів «політичний менеджмент» та «національна безпека». Акцентовано увагу на процесному вимірі інтерпретацій політичного менеджменту. Підкреслено, що якість реалізації безпекової політики залежить від специфіки інституціональної організації та її стійкості. Зазначено, що в умовах криз та конфліктів критичного значення набуває консолідація нації та політичних інститутів, що забезпечує належний рівень внутрішньополітичної стабільності. Підкреслено взаємодоповнюючу роль державних та недержавних інститутів у формуванні безпекової політики. Зауважено, що роль політичного менеджменту в безпековому контексті спрямована на мінімізацію ризиків і запобігання кризам. Охарактеризовано інституціональні дисфункції як фактори дестабілізації політичної системи та послаблення спроможності політичного менеджменту до стратегічного планування й ефективного реагування на кризи. Вказано на взаємозв’язок між зовнішньополітичним тиском та внутрішніми проблемами держави. Окремо розглянуто питання рівня довіри суспільства до інститутів влади. Зафіксовано, що вагомим фактором підвищення ризику політичної нестабільності є низький рівень довіри громадян до державних органів, що ускладнює розвиток конструктивного діалогу між владою та суспільством. На основі емпіричних даних наведено показники рівня довіри українських громадян до низки політичних інститутів. Зазначено, що ефективна публічна комунікація між політичними управлінськими інститутами є ключовою для зміцнення довіри громадян і координації колективних зусиль.

Декларативність рівності сторін та індекс пунітивності: емпіричне дослідження дисциплінарних практик щодо адвокатів, прокурорів і слідчих в Україні

Д. В. Ягунов — 2026-05-15

У статті здійснено перше в Україні порівняльне емпіричне дослідження дисциплінарних практик щодо трьох ключових суб'єктів кримінального провадження – адвокатів, прокурорів та слідчих Національної поліції. Дослідження ґрунтується на первинних офіційних статистичних даних, отриманих безпосередньо від органів дисциплінарної юрисдикції: регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (КДКА), Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП), Офісу Генерального прокурора та Національної поліції України – шляхом направлення запитів про надання публічної інформації у березні–квітні 2026 року. Вихідна гіпотеза дослідження полягає в тому, що система дисциплінарної відповідальності в Україні функціонує принципово по-різному щодо адвокатів, прокурорів і слідчих, зокрема: ризик притягнення адвоката до відповідальності є структурно вищим, а структура застосованих до нього стягнень – суттєво суворішою порівняно зі стягненнями щодо представників сторони обвинувачення. Аналіз охоплює шестирічний масив (2020–2025 рр.) і базується на трьох аналітичних інструментах: відносному показнику ризику (відсоток притягнутих від загального облікового складу), структурному розподілі стягнень за ступенем тяжкості та синтетичному індексі пунітивності (жорсткості) дисциплінарної практики. Встановлено глибоку структурну асиметрію: щонайменше дві третини слідчих і прокурорів у дисциплінарних провадженнях отримують максимум попередження або догану, тоді як понад дві третини адвокатів зазнають суворіших санкцій – зупинення або позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю. Виявлено, що регіональні КДКА функціонують за принципово різними санкційними моделями: від структурно каральної (Київська, Одеська) до превентивно-виховної (Івано-Франківська). КДКП, попри формальну незалежність, відтворює модель корпоративного захисту з конверсійним коефіцієнтом «скарга → стягнення» менше 10%. Дисциплінарна практика НПУ характеризується «м'яким ядром»: близько 90% стягнень щодо слідчих — зауваження або догана. Доведено, що принцип рівності сторін (equality of arms) у вітчизняному кримінальному провадженні залишається декларативним: адвокат, який зазнає дисциплінарного тиску, ризикує професійною долею, тоді як слідчий за ту саму міру вини – як правило, лише формальним зауваженням. Окремо задокументовано небажання більшості органів адвокатського самоврядування надавати публічну інформацію про власну дисциплінарну практику на відміну від органів прокуратури та поліції. Сформульовано рекомендації щодо реформування інституту дисциплінарної відповідальності адвокатів: забезпечення реальної змагальності в дисциплінарному процесі, запровадження публічних електронних реєстрів, розроблення єдиних методологічних стандартів вибору між санкціями та систематичний публічний моніторинг дисциплінарної практики за уніфікованими індикаторами.

Цифрова суверенність та е-демократія: баланс між безпекою даних та прозорістю політичного процесу

М. С. Косенко — 2026-05-15

У статті здійснено комплексний аналіз взаємозв’язку між цифровою суверенністю та електронною демократією в умовах інтенсивної цифровізації політичних процесів. Дослідження зосереджене на виявленні ключового балансу між необхідністю забезпечення кібербезпеки, захисту персональних і державних даних та збереженням прозорості й відкритості політичного процесу. Обґрунтовано, що цифрова суверенність виступає багатовимірною категорією, яка охоплює технологічний контроль над інфраструктурою, нормативне регулювання цифрового простору та політичну автономію держав у глобальному цифровому середовищі. Електронна демократія розглядається як інструмент підвищення політичної участі громадян, розвитку підзвітності влади та зміцнення довіри до інститутів управління. Проаналізовано досвід ЄС як провідної моделі «людиноцентричної цифровізації», що базується на поєднанні високих стандартів захисту даних, регулювання цифрових платформ та стратегічного розвитку штучного інтелекту. Показано, що ЄС прагне одночасно забезпечити технологічну автономію та гарантувати демократичні права громадян, однак стикається з викликами алгоритмічної непрозорості, дезінформації та залежності від глобальних технологічних корпорацій. Окрему увагу приділено механізмам протидії інформаційним загрозам і розвитку цифрових інструментів участі, включаючи електронне голосування, петиції та платформи відкритих даних. Визначено, що для України проблема балансу між безпекою та прозорістю набуває особливої актуальності в умовах війни та гібридних загроз. Підкреслено необхідність гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами, розвитку кіберзахисту, цифрової інфраструктури та підвищення рівня цифрової довіри громадян. Зроблено висновок, що ефективна модель цифрової суверенності та е-демократії можлива лише за умови інтегрованого підходу, який поєднує правові, технологічні та інституційні механізми.

OSINT як інструмент політичного аналізу колабораціонізму на тимчасово окупованих територіях України

А. В. Полухіна — 2026-05-15

У статті досліджено OSINT як інструмент політичного аналізу колабораціонізму на тимчасово окупованих територіях України. Обґрунтовано, що OSINT дає змогу фіксувати й аналізувати відкриті цифрові сліди колабораційної поведінки. Відзначено, що на відміну від суто правозастосовного підходу, у межах політологічного аналізу OSINT розглядається не лише як засіб документування окремих фактів, а як інструмент виявлення механізмів політичної адаптації, примусу, лояльності, виживання та інституціоналізації окупаційного порядку. Особливу увагу приділено методологічній обережності використання OSINT у дослідженні колабораціонізму. Відкриті дані з тимчасово окупованих територій не можуть автоматично тлумачитися як підтвердження добровільної політичної підтримки окупаційної влади. Такі джерела часто формуються в умовах цензури, інформаційного контролю, пропаганди, страху, адміністративного тиску, примусової паспортизації, обмеженого доступу до базових послуг та загрози життю. Тому поява особи в інформаційному полі окупаційних структур або її участь у певних адміністративних чи публічних практиках потребує додаткової перевірки, контекстуального тлумачення та розмежування між добровільною співпрацею, вимушеною адаптацією, адміністративним виживанням, демонстративною лояльністю і діями, здійсненими під прямим або опосередкованим примусом. Доведено, що аналітична цінність OSINT полягає у можливості переходу від фіксації розрізнених фактів до виявлення стійких моделей взаємодії місцевих акторів з окупаційною владою. Методологічно обґрунтоване використання OSINT передбачає багатоканальну верифікацію інформації, джерельну критику, зіставлення даних з альтернативними джерелами, врахування політичного й безпекового контексту окупації та етичне поводження з відкритими цифровими матеріалами. Зроблено висновок, що OSINT може бути ефективним інструментом політичного аналізу колабораціонізму лише за умови відмови від механічного ототожнення зафіксованої взаємодії з окупаційними структурами із свідомою підтримкою окупаційного режиму.

Криза «класичної демократії»: нові виклики та життєздатність

А. І. Железков — 2026-05-15

Метою статті є аналіз сучасних проблем демократичних режимів, виклики, що постають в інформаційну епоху, а також висвітлення деграційних процесів політичної системи (поведінка еліт та суспільства). Стаття присвячена аналізу сучасної кризи класичних демократичних систем, зокрема в контексті перетворення в гібридний режим, що поєднують демократичні елементи з авторитарними. Представлені основні ознаки демократичних та гібридних режимів, зокрема відмінності у функціонуванні інститутів влади, механізмах прийняття рішень та рівні участі громадян у політичному процесі. Окрему увагу приділено проблемам, з якими стикаються демократичні режими в умовах інформаційної епохи, зокрема на вплив новітніх комунікаційних технологій на виборчі процеси та наслідки політичної поведінки громадян. Також розглянуто ключові проблеми, що виникають у відносинах між владою та суспільством, акцентовано увагу на зниженні довіри до інститутів демократії та посиленні поляризації суспільства, ролі медіа та соціальних мереж, які здатні впливати на політичну поведінку громадян, часто сприяючи маніпуляціям та дезінформації, що веде до зміни виборчої активності та політичних переконань. Розглядається феномен дій еліти та політичних партій у кризових обставинах для політичної системи та наслідки для окремих країн, які призводять до руйнування демократичних цінностей. В таких умовах частіше спостерігається ослаблення контрольних механізмів та інституційних обмежень влади. Стаття акцентує увагу на важливості підвищення політичної обізнаності громадян та реформи демократичних інститутів для адаптації до нових умов і викликів інформаційної епохи. В широкому сенсі через основні проблеми перед сучасними демократичними системами постає питання можливих шляхів подолання випробувань протягом часу задля збереження демократії.

Концептуалізація інституту політичної медіації

Д. О. Лобода — 2026-05-15

Мета статті полягає у концептуалізації політичної медіації як самостійного інституту політичної системи через призму поліваріантної методології. У статті концептуалізовано політичну медіацію як самостійний інститут на макрорівні внутрішньої політики. Доведено, що домінуючий у сучасному дискурсі розгляд медіації виключно як прикладної правової процедури або інструменту адміністративного управління нівелює її макрополітичний потенціал. У роботі здійснено теоретичний аналіз інституціоналізації політичної медіації через синтез класичних політологічних та макросоціологічних концепцій. Спираючись на класичну демаркацію сфер управління «policy» та боротьби за владу «politics», а також на фундаментальні принципи неоінституціональної теорії, пояснено мотивацію політичних акторів до консенсусу в процесі вирішення проблемних питань. Показано, що перехід від силового протистояння до переговорів зумовлений раціональним прагненням мінімізувати трансакційні витрати, завдяки чому ситуативні компроміси еліт кристалізуються у сталі «правила гри». На основі синтезу класичного структурного функціоналізму та соціології конфлікту виокремлено три базові макрополітичні функції цього інституту: функція «запобіжного клапана» для захисту системи від руйнування, функція нормативної інтеграції (легітимації) та гармонізація для забезпечення соціальної стійкості. Зроблено висновок, що в реаліях сучасної України інституціоналізація політичної медіації виступає стратегічним механізмом консолідації нації в умовах збройної агресії та ключовим «комунікаційним містком» для безконфліктної повоєнної відбудови, стабілізації системи та підвищення її адаптивності та стійкості. Запропонована у статті теоретична модель не лише переосмислює природу цього політичного явища, а й відкриває широкі перспективи для подальших емпіричних досліджень та порівняльного аналізу практик політичної медіації у стабільних та нестабільних політичних системах.

Відмінності між брендом та іміджем: політико-міжнародний вимір

Г. М. Куц — 2026-05-16

У статті сфокусовано увагу на виявленні відмінностей між поняттями іміджу та бренду у політико-міжнародному контексті. Теоретико-методологічними основами дослідження у здійсненні концептуальної демаркації між поняттями іміджу та бренду стали загальнонаукові методи пізнання та спеціальні методи політичної науки. Зокрема, використано аналітичні, описові, порівняльні методи. Також у дослідженні застосовано історичний, системний методи аналізу. Зазначено, що імідж нестійкий та недовговічний. Натомість бренд характеризується підвищеною стійкістю, яка забезпечується ядром бренду (ідентичність бренду). Імідж стосується зовнішніх ознак певного об’єкту. Для бренду більш важливими є сутнісні ознаки його ядра (архетипи, цінності). Імідж можна частково змінювати. Натомість кардинальні зміни бренду здатні спричинити його зникнення, тому не варто запроваджувати різкі зміни на його сутнісному рівні. Констатовано, що імідж – експериментальний полігон перевірки унікальності об’єкту. Саме на рівні іміджування відбувається гіперболізація окремих характеристик об’єкту в якості унікальних, або ж – навпаки – відкидання тих характеристик, які так і не набули статусу унікальності з точки зору споживача. Бренд – це вже стабільний постачальник ключових унікальних якостей об’єкта, які, власне, викристалізувалися у процесі іміджування. Імідж об’єкта може існувати без бренду. Натомість існування бренду певного об’єкта без іміджу неможливе. Адже бренд без іміджу не буде видимим. Імідж є невід’ємною складовою бренду, важливою компонентою для формування ефективних процесів брендингу. Здійснено розгляд поняття «стереотипи», які є основою іміджу. Аргументовано, що для міжнародного позиціювання певної країни важливо виявляти об’єкти для потенційного брендингу. До об’єктів потенційного брендингу можна віднести певні пам’ятки культури, важливі історико-політичні події, важливі досягнення певних особистостей, які є маловідомими та не набули поширення в публічному просторі.

Трансформація інституційної системи Європейського Союзу в контексті розширення: виклики для інтеграційної стратегії України

C. М. Наумкіна — 2026-05-16

У статті проведено комплексний теоретико-методологічний та прикладний аналіз процесів трансформації інституційної системи Європейського Союзу в умовах підготовки до масштабного розширення у часовому горизонті 2024–2026 років. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю синхронізації інтеграційної стратегії України з динамічними змінами внутрішньої архітектури ЄС, де реформа «глибини» (deepening) стає невід’ємною передумовою реформи «ширини» (widening). Автор детально розглядає еволюцію механізмів прийняття рішень у Раді ЄС, зокрема обґрунтовує тенденцію переходу від принципу одностайності до розширеного застосування голосування кваліфікованою більшістю (QMV) як засобу запобігання інституційному паралічу в Союзі, що налічуватиме понад 30 членів. Устатті проаналізовано зміст та наслідки ключових документів – Звітів Європейської Комісії про розширення ЄС, що дозволило ідентифікувати нові вимоги до країн-кандидатів у межах «кластерного підходу». Особливу увагу приділено Кластеру 1 «Основи» (Fundamentals), який визначає темп усього переговорного процесу. Наукова новизна дослідження полягає у визначенні специфічних бар’єрів для України на шляху до Спільного ринку ЄС, що пов’язані з адаптацією регуляторних норм у цифровій, енергетичній та аграрній сферах. Методологічний апарат дослідження базується на засадах неоінституціоналізму та системного аналізу, що дало змогу виявити кореляцію між інституційною спроможністю національних органів влади України та швидкістю проходження етапів переговорного скринінгу. Доведено, що успішна реалізація інтеграційної стратегії України залежить не лише від темпів імплементації acquis communautaire, а й від здатності української політичної системи адаптуватися до нової моделі гнучкої інтеграції («Європи різних швидкостей»). У висновках сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення координації міжгалузевої взаємодії міністерств у межах підготовки до вступу, що має стратегічне значення для забезпечення національних інтересів у процесі набуття повноправного членства в ЄС.

Друга адміністрація Д. Трампа та країни Центрально-Східної Європи: традиційні патрон-клієнтарні відносини в новому геополітичному контексті (частина І)

В. О. Пашков — 2026-05-16

У статті висвітлено процес формування та особливості зовнішньополітичного курсу США щодо регіону Центрально-Східної Європи у 2025 – першій половині 2026 рр. р. в умовах приходу до влади другої адміністрації Д. Трампа. Визначено, що країни регіону, як і в цілому Європа, не потрапили до переліку зовнішньополітичних пріоритетів нової адміністрації США, однак американська увага до регіону збереглася, що значною мірою було зумовлено спробами Д. Трампа домогтися врегулювання російсько-української війни, а також комерційними інтересами Вашингтону. Перша частина дослідження присвячена Польщі та країнам Балтії. Адміністрація Д. Трампа традиційно сприймала країни ЦСЄ як своїх сателітів, а тому будувала з ними відносини на основі моделі патрон-клієнт. Цьому сприяли значна асиметрія у ресурсах і геополітичному впливі між США та цими країнами та їх залежність від американських гарантій безпеки. Використовуючи невизначеність щодо планів скорочення американської військової присутності та підтримки як інструмент тиску, Вашингтон висунув східноєвропейським урядам чотири ключові патрональні вимоги – закупати американські озброєння, скраплений газ і ядерні технології, нарощувати оборонні витрати та обмежити економічні зв’язки з Китаєм. Своєю чергою, уряди країн ЦСЄ, за виключенням Угорщини, майже одразу зайняли конформістську позицію та намагалися задобрити Вашингтон різними економічними преференціями та проєктами у стратегічних сферах. З’ясовано, що основу порядку денного відносин США з країнами ЦСЄ з приходом до влади другої адміністрації Д. Трампа склали питання та проєкти співпраці у сферах оборони та енергетики, а також війна в Україні, а основна увага США у регіоні приділялася Польщі. Також у цей період у американській політиці у регіоні значну роль отримав ідеологічний чинник, що проявився у відкритій підтримці новою адміністрацією США ультраправих і правоконсервативних сил у країнах ЦСЄ, особливо під час виборчих кампаній.

Публічна дипломатія Святого Престолу за понтифікату папи Франциска в умовах цифрової глобалізації

І. Ф. Ощипок — 2026-05-16

У статті досліджується сучасна публічна дипломатія Святого Престолу в умовах цифрової комунікації за понтифікату папи Франциска. Аналіз демонструє, що традиційні дипломатичні практики трансформуються під впливом глобалізації, цифрових технологій та мультикультурних процесів, формуючи основу для більш інтегрованого та відкритого представлення інтересів Ватикану на міжнародній арені. Цифрові платформи стають ключовим інструментом, який дозволяє забезпечувати прямий контакт з глобальною аудиторією та сприяє оперативному поширенню етичних, гуманітарних і соціальних меседжів, обминаючи традиційні дипломатичні канали. Особлива увага приділяється політиці прямої комунікації папи Франциска, що забезпечує ефективний зворотний зв’язок із суспільством і формує довіру до інституції. Пряма взаємодія через соціальні мережі та цифрові ресурси є формою цифрової дипломатії, робить папу Франциска «селебриті-папою», підвищуючи його вплив і моральний авторитет. Водночас система цифрових платформ створює багатоканальну присутність Святого Престолу, інтегруючи духовні, соціальні та політичні аспекти у єдиний стратегічний наратив. Ця стратегія комунікації і репрезентації інтересів Ватикану виступає проявом м’якої сили, що дозволяє впливати на міжнародну аудиторію через авторитет і цінності. Мультиканальність формує сучасний образ Католицької церкви, поєднуючи традиційні цінності з відкритістю до сучасного інформаційного середовища, і виконує функцію своєрідного ребрендингу інституції. Таким чином, публічна дипломатія Святого Престолу за понтифікату Франциска постає ціннісно орієнтованим, мультиканальним механізмом впливу, у якому пряма комунікація, цифрові технології, культурні та соціальні практики взаємодіють і формують новий стиль дипломатичної діяльності Ватикану. Ця інтегрована стратегія забезпечує стабільну присутність, авторитет і ефективність інституції у сучасному глобальному інформаційному просторі, підкреслюючи значення цифрового та ціннісного виміру в міжнародній політиці.

Чесько-українські відносини в 2022-2026 роках: особливості, тенденції і перспективи розвитку

О. П. Поведа — 2026-05-16

У даній статті досліджено особливості розвитку чесько-українських відносин у 2022–2026 роках в умовах повномасштабної російсько-української війни. Проаналізовано основні напрями політичного, військового та гуманітарного співробітництва між Україною та Чеською Республікою, а також визначено ключові тенденції їх еволюції у зазначений період. Виявлено, що після початку російської агресії Чехія стала одним із найактивніших союзників України в Центральній Європі, надаючи значну військову допомогу, дипломатичну підтримку на міжнародній арені. Окрему увагу приділено ролі Чеської Республіки у постачанні озброєння, реалізації міжнародних ініціатив щодо забезпечення України боєприпасами.. У статті також розглянуто вплив внутрішньополітичних процесів у Чехії на характер двосторонніх відносин, зокрема трансформацію громадської думки щодо російсько-української війни та обсягів підтримки України. Проаналізовано еволюцію суспільних настроїв — від високого рівня солідарності з Україною на початку повномасштабного вторгнення до поступового зростання скептичних настроїв і втоми від війни. Значну увагу приділено проблематиці прийому та інтеграції українських біженців у чеське суспільство, а також впливу цього питання на внутрішні політичні дискусії. Окремо розглянуто зміни внутрішньополітичної ситуації в Чехії після парламентських виборів 2025 року та їхній можливий вплив на подальший розвиток чесько-українських відносин. З’ясовано, що, попри наявність внутрішньополітичних дискусій і певні коливання громадської підтримки, співпраця між Україною та Чехією має важливий характер для України, зберігаючи значний потенціал для подальшого розвитку. Перспективи двосторонніх відносин значною мірою залежатимуть від подальшого перебігу російсько-української війни, внутрішньополітичної ситуації в Чехії та просування України на шляху вступу до ЄС і НАТО.

Вибіркова взаємодія як модель сучасних відносин між ЄС та КНР

Ч. Ботун — 2026-05-16

У статті досліджено модель вибіркової взаємодії як провідний формат сучасних відносин між Європейським Союзом та Китайською Народною Республікою в умовах трансформації глобального міжнародного порядку. Актуальність теми зумовлена зростанням ролі ЄС і КНР як ключових економічних та політичних гравців світової системи, а також ускладненням характеру їхньої взаємодії, котра поєднує елементи співпраці, конкуренції та стратегічної обережності. Починаючи з установлення дипломатичних відносин у 1975 році та проголошення всеосяжного стратегічного партнерства у 2003 році, європейсько-китайські відносини зазнали суттєвої еволюції. Особливо помітною ця трансформація стала після 2019 року, коли Європейський Союз офіційно визначив Китай одночасно як партнера, економічного конкурента та системного суперника. На тлі геополітичної нестабільності, технологічних змін, кліматичних викликів і кризи традиційних моделей глобалізації відносини між ЄС та КНР набувають нового змісту, що потребує переосмислення на концептуальному рівні. У дослідженні використано системний, інституційний та порівняльний підходи, що дозволило розглянути відносини між ЄС та КНР як багатовимірний процес, у межах якого висока економічна взаємозалежність співіснує з політичними та ціннісними суперечностями. Джерельну базу дослідження становлять офіційні документи Європейського Союзу та Китаю, матеріали міжнародних організацій, статистичні дані, а також наукові публікації європейських і китайських дослідників. Обґрунтовано, що вибіркова взаємодія є відповіддю на неможливість повернення до моделі повноцінного стратегічного партнерства та водночас на небажання сторін переходити до відкритого конфронтаційного суперництва. Показано, що співпраця між ЄС і КНР зберігається насамперед у сферах торгівлі, кліматичної політики, глобального управління та наукових інновацій, тоді як у питаннях технологічної безпеки, прав людини та геополітики домінують стриманість і конкуренція. Зроблено висновок, що модель вибіркової взаємодії виконує стабілізуючу функцію в умовах зростаючої напруженості у міжнародній системі та може розглядатися як найбільш реалістичний сценарій розвитку відносин між ЄС і КНР у середньостроковій перспективі, оскільки дозволяє управляти суперечностями, підтримувати інституційний діалог і зберігати простір для прагматичної співпраці.

Американо-українські відносини в світлі російської агресії проти України

І. І. Малахівський — 2026-05-16

У статті розглянуто американо-українські відносини упродовж 2014-2026 років. Автор розглядає зовнішньополітичні підходи американських президентів до формування стратегії Вашингтона щодо України. Двосторонні відносини, як засвідчує автор, розвивалися з підйомами і спадами, під впливом низки факторів, упередженості, викликів, загроз, національних інтересів тощо. Стаття віддзеркалює позиції американськи президентів, від Б. Обами р Д. Трампа, включно з його другою каденцією. Зокрема, автор наголошує, що одним із ключових недоліків моделі двостороннього стратегічного партнерства була відсутність усталених форм співробітництва та ціннісна асиметрія в системах стратегічних пріоритетів двох держав. На початку агресії 2014 року адміністрація Обами утрималося від поставок зброї Україні, і лише у другій половині 2014 року позиція США почала змінюватися. Вашингтон надав фінансову допомогу, військове обладнання тощо. Трамп під час першої каденції у 2017 році не змінив підходу попередника. Адміністрація підтримала реалізацію реформ в Україні, надавала військову допомогу, певні види летальної зброї, ініціювала додаткові санкції проти РФ, посилила військову присутність США в НАТО. На початку своєї першої каденції, адміністрація Байдена зволікала з наданням військової допомоги Україні, проте під тиском Конгресу, Вашингтон розпочав допомогу Києву, постачаючи оборонну зброю та надаючи кошти на військову допомогу. Вашингтон також запровадив санкції на низку осіб та організацій, представників російської еліти, законодавчі органи Росії, оборонні та технологічні компанії, державні підприємства та міжнародних посередників. Упродовж 2022-2026 рр. спостерігаємо зміну стратегії, оскільки друга адміністрація Трампа дистанціювалась від фінансування ЗСУ і зосередилась на перемовинах про врегулювання війни. Упродовж 2025-2026 рр. США змінили зовнішньополітичний курс по відношенню до України та союзників, тиснучи на Київ, щоб той погодився на територіальні поступки. Водночас, Вашингтон санкціонує припинення поставок зброї, вимагаючи за неї оплату. Попри підйоми та спади в американо-українських відносинах, Вашингтон відіграв важливу роль у підсиленні обороноздатності України, і продовжує це робити, попри зміну стратегічного підходу до України.

Цифровий авторитаризм та стекактивізм

І. В. Мацишина — 2026-05-16

Розвиток цифрових медіа та різноманіття підходів аналізу цифрового простору є свідченням того, що сучасний світ є цифровізованим. Майже всі сфери повсякденного життя відтворюються за допомогою алгоритмів, які мали б спрощувати рішення важливих питань. Делегування цифровому інтелекту права інформувати та надавати сценарій для прийняття рішень створило ілюзію свободи та об’єктивності. У цьому дослідженні аналізується цифровий простір як комунікаційні зв’язки за М.Фуко, де алгоритмічні платформи розуміються як гетеротопії. Оскільки кожна алгоритмічна платформа має свою внутрішню структуру, правила та логіку взаємодії, вона може вступати у конфлікт з цифровим простором або його доповнювати своєю різноманітністю. Водночас, обчислювальні структури кожного алгоритму створюються та функціонують навколо користувача як ресурсу медіа. Збір інформації про користувачів на «вході» кожного алгоритмічного медіа надає модель поведінки та цінностей для користувача на «виході». Оскільки FB, TikTok, Instagram, X, Zoom, Threads, YouTube та інші алгоритмічні медіа функціонують за власними алгоритмами, вони не тільки утворюють кордони для комунікації, вони утворюють ілюзії. Що за Г.Башляром є іншим простором, який має генеруватися уявою суб’єкта. Проте, цю функцію генерування мрій сьогодні перехопили алгоритмічні медіа, що утворили цифровий авторитаризм. Який Шошана Зубофф трактує як «наглядовий капіталізм». Пропозиції мрій всередині кожного алгоритмічного медіа підпорядковані правилам своєї гетеротопії. Що конструює цифрову версію користувача та розщеплює його на множинність алгоритмічних ідентичностей. У статті досліджено концепцію стеку Б.Бреттона як вертикальну шестишарову модель, що перетворює користувача на об’єкт монетизації та впливу. Також розглянуто феномен «стекактивізму» Г. Ловінка як стратегії інтерактивного спротиву та хакактивізму.

Державна політика регулювання академічної свободи і академічної доброчесності у сфері вищої освіти США й України: порівняльний аналіз

Н. П. Гедікова — 2026-05-16

Статтю присвячено порівняльному аналізу державної політики регулювання академічної свободи та академічної доброчесності у сфері вищої освіти в країнах з різним рівнем зрілості демократії. Метою дослідження є проведення порівняльного аналізу державної політики регулювання академічної свободи та академічної доброчесності у сфері вищої освіти США й України. Для досягнення мети дослідження були використані загальнонаукові й спеціальні методи дослідження, зокрема аналіз і синтез, порівняння, узагальнення, системно-структурний аналіз. Задля виявлення спільних рис, відмінностей і національної специфіки та визначення пріоритетів політики вдосконалення механізмів забезпечення академічної свободи та академічної доброчесності у сфері вищої освіти в Україні з урахуванням передового американського досвіду розглянуто нормативно-правові акти, проаналізовано інституційні практики організаційних механізмів формування і забезпечення зазначених у даному дослідженні принципів академічної культури. На основі узагальнення американського і вітчизняного досвіду сформовано основні пріоритети політики вдосконалення механізмів їх забезпечення в Україні, які охоплюють: завершення процесу реалізації концепції всебічної університетської автономії, особливо в аспекті фінансової автономії; подальше проведення реформи не тільки в системі вищої освіти, але й на рівні державних інституцій, з метою забезпечення належного правового захисту учасників освітнього процесу і науковців; формування децентралізованої моделі освітнього управління, у межах якої передбачається поєднання державного регулювання з автономією закладів вищої освіти та громадсько-професійним наглядом за змістом і забезпеченням якості освіти. Зроблено висновок, що адаптація передового американського досвіду в Україні дозволить удосконалити вітчизняну модель шляхом поєднання нормативних гарантій та інституційної автономії закладів вищої освіти, формування цілісної ціннісно-інституційної системи і збереження національних традицій.

Осмислення соціальної ролі політичної символіки:від епохи Відродження до середини ХХ століття

К. О. Голденштейн — 2026-05-16

Проаналізовано ідейно-теоретичний потенціал історії світової політичної думки від епохи Відродження до середини ХХ ст. на предмет осмислення соціальної ролі політичної символіки. Систематизовано ідеї щодо можливостей використання політичної символіки у процесі соціального розвитку на різних етапах історичної еволюції. Виявлено потенціал творчого осмислення символічної реальності для поглибленого розуміння сучасних політичних процесів. Осмислено міжгалузеву специфіку сприйняття політичних символів. У процесі дослідження узагальнено ідеї щодо оцінки символічної реальності П. Мірандоли, М. Фічіно, Дж. Бруно, Р. Декарта, Г. Лейбніца, Б. Спінози, Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Г’юма, Ф. Вольтера, Д. Дідро, Ж. Д’Аламбера, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Е. Кассірера, З. Фрейда, К. Юнга, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера. З’ясовано, що важливою ознакою ідейного потенціалу досліджуваного історичного періоду є еволюція від онтологічного до функціонального розуміння політичних символів. Показано, що культурологічні та антропологічні підходи в цей період починають складати невід’ємну частину теоретичної основи для вивчення символічної реальності. Культурна антропологія першої половини XX ст. означає кардинальну зміну в розумінні символічного виміру людського існування. Антропологічне дослідження символічних практик різних культур виявляє загальні закономірності творення символів і водночас показує культурну своєрідність їх втілення. Доведено на прикладах ідейних здобутків мислителів як символічні системи працюють засобами політичної організації суспільства, чинниками усвідомлення символічної реальності. Доведено, що символи, на відміну від Античності та Середньовіччя, більше не сприймаються як допоміжний засіб для відображення політики, а визнаються способом створення самої політичної реальності. Зроблено висновок, що в досліджуваний період відбулася зміна парадигми в політичному мисленні: від розуміння символів як «відображення» до їх трактування як засобів «творення» політичного світу. Підтверджено фундаментальну істину: людина є політично-символічною істотою, що живе у світі владних значень власного творення.

Комунікативні стратегії політичних еліт України в умовах гібридної війни: типологія та моделі реалізації

Р. О. Каприця — 2026-05-16

Стаття присвячена комплексному дослідженню трансформації комунікативних стратегій політичних еліт України в умовах повномасштабної збройної агресії та ескалації гібридних загроз у період 2024–2026 років. Метою статті є визначення основних комунікативних стратегій політичних еліт сучасної України, їх типологізація та оцінка ефективності в контексті інформаційної безпеки та суспільної довіри. Актуальність теми зумовлена критичною необхідністю формування стійких моделей взаємодії влади та суспільства для збереження національної єдності, забезпечення легітимності державних інститутів та нейтралізації ворожих інформаційно-психологічних операцій (ІПСО). Методологічну основу роботи становлять системний та інституційний підходи, а також методи контент-аналізу цифрового контенту політичних лідерів і кейс-стаді знакових комунікаційних кампаній. У ході дослідження здійснено типологізацію комунікативних стратегій, у межах якої виокремлено та охарактеризовано чотири домінантні типи: мобілізаційну (спрямовану на консолідацію), інструментальну (орієнтовану на політичний PR), оборонну (контрдезінформаційну) та цифрову (платформно-орієнтовану). Особливу увагу приділено трансформації публічної сфери під впливом цифровізації та ролі соціальних медіа (Telegram, Facebook, TikTok) як основного поля політичної взаємодії. У межах дослідження розроблено структурно-рівневу модель реалізації комунікацій, яка охоплює стратегічний (державний), операційний (відомчий), тактичний (регіональний) та цифровий (платформний) рівні. Доведено, що критичним чинником ефективності комунікації є рівень суспільної довіри, який напряму залежить від прозорості влади та здатності до переходу від реактивного до проактивного інформування. На основі аналізу кейсів 2024–2025 років запропоновано практичні рекомендації щодо оптимізації комунікативної діяльності, зокрема через інтеграцію медіаграмотності в публічний дискурс та впровадження етичних кодексів політичної комунікації.

Фреймування політичної комунікації у висвітленні саміту Трамп–Путін (Аляска, 2025)

Д. О. Булгаков — 2026-05-16

Статтю присвячено аналізу механізмів фреймування політичної комунікації у медіависвітленні саміту Дональда Трампа і Володимира Путіна, що відбувся 15 серпня 2025 р. в Анкориджі, штат Аляска. Предметом дослідження є не сама дипломатична подія як така, а її медійні інтерпретації. Розглянуто, як політичні події кодуються у фрейми, наративи, оцінні судження та символічні образи. У статті зіставлено повідомлення медіа демократичних країн і медіа авторитарних політичних режимів, щоб виявити, яким чином тип політичного режиму впливає на добір фактів, акцентів, джерел, лексики, причинно-наслідкових пояснень і очікуваного комунікативного ефекту. Методологічною основою роботи є якісний порівняльний контент-аналіз, елементи фрейм-аналізу та модель комунікації Г. Лассвела. До емпіричної вибірки включено матеріали Associated Press, Reuters, The Guardian, Deutschlandfunk, ABC News, Daily Maverick, РИА Новости, Xinhua, Global Times та IRNA, опубліковані у період безпосереднього висвітлення саміту. Для уточнення політико-медійного контексту використано дані World Press Freedom Index 2025 організації Reporters Without Borders. Встановлено, що авторитарні медіа конструювали саміт переважно як символічне підтвердження повернення Росії до статусу рівноправного глобального актора, як «злам» західної ізоляції та як іміджевий успіх В. Путіна. У цих повідомленнях домінували фрейми дипломатичного прориву, героїзації лідера, знецінення України та Заходу, а також переозначення відсутності угоди як політичної перемоги. Демократичні медіа, навпаки, фреймували саміт як подію з обмеженим або нульовим дипломатичним результатом, наголошуючи на відсутності перемир’я, непрозорості домовленостей, ризиках для України та потребі критичної оцінки дій власних політичних лідерів. Основний висновок полягає в тому, що політичний режим впливає не лише на зміст повідомлень, а й на сам механізм побудови фрейму: в авторитарному середовищі фрейм підпорядковується легітимації влади, у демократичному – процедурі публічного контролю, конкуренції інтерпретацій і суспільної дискусії.

Вплив стратегії політичної медіації на успішність вирішення політичного конфлікту / спору

К. Ю. Примаков — 2026-05-16

У статті досліджується вплив стратегії політичної медіації на успішність врегулювання політичних конфліктів і спорів у сучасних умовах кризового розвитку суспільства. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості конфліктних ситуацій у сфері публічної політики, які потребують ефективних механізмів попередження ескалації та досягнення взаємоприйнятних рішень. Політична медіація розглядається як особливий інструмент політичної комунікації, спрямований на налагодження діалогу між сторонами конфлікту за участю нейтрального та неупередженого посередника. Обґрунтовано, що вибір стратегії медіації значною мірою залежить від типу суб’єктів політичного конфлікту та моделі їхньої поведінки. Виокремлено деструктивний, конформний і конструктивний типи суб’єктів політичного конфлікту, а також визначено відповідні стратегії медіаційного впливу. З’ясовано, що у випадку конструктивної поведінки сторін ефективною є стратегія сприяння спілкуванню, за якої медіатор виконує переважно фасилітаційну функцію. У ситуації домінування деструктивних моделей поведінки медіатор застосовує директивне посередництво, орієнтоване на стримування ескалації конфлікту. Для конфліктів за участю конформних суб’єктів характерною є процедурна медіація, коли основна увага приділяється структуризації переговорного процесу. Особливу увагу приділено специфіці позиційних конфліктів, у межах яких сторони прагнуть відстояти власні вимоги без урахування інтересів опонента. Доведено, що позиційна модель переговорів часто призводить до загострення конфліктної ситуації або її «заморожування». У зв’язку з цим визначено, що одним із ключових завдань політичного медіатора є трансформація позиційного конфлікту у площину колаборативних або принципових переговорів, орієнтованих на співробітництво та пошук взаємовигідних рішень. Підкреслено, що саме колаборативний підхід створює умови для досягнення довготривалого компромісу, збереження політичної стабільності та забезпечення процедурного й психологічного задоволення всіх сторін переговорного процесу.

Освітня міграція української молоді: трансформаційні виклики, статистичний вимір та стратегічні наслідки в умовах воєнного стану

Т. О. Щередіна — 2026-05-16

У статті представлено ґрунтовний аналіз феномену освітньої міграції української молоді в період з 2020 по 2026 роки, з особливим фокусом на трансформаційних змінах, спричинених повномасштабним вторгненням. Авторами послідовно досліджено динаміку чисельності студентів за кордоном та проаналізовано географічну структуру міграційних потоків. Визначено ключові відцентрові (безпекові ризики, руйнування інфраструктури, відсутність стабільного електропостачання) та доцентрові міграційні фактори (якість освіти, кар’єрні перспективи, соціальні гарантії країн ЄС). Окрему увагу приділено нормативно-правовому регулюванню академічної мобільності молодих людей віком 18-22 роки та впливу мобілізаційних обмежень на освітні стратегії. Авторами проаналізовано ризики незворотної втрати людського капіталу та запропоновано рекомендації щодо стимулювання повернення молодих фахівців для повоєнної відбудови України. Освітня міграція української молоді у 2020–2026 роках перетворилася з інструменту розвитку на фактор виживання нації. П’ятикратне збільшення кількості студентів за кордоном та демографічна криза, яка призвела до втрати 10 мільйонів осіб, вимагають негайної реакції влади. Через бажання отримати престижний диплом молодь перейшла до пошуку безпечного освітнього простору, що робить міграцію вимушеною та потенційно незворотною. Навіть попри те, що цифрові технології дозволяють підтримувати контакт з вітчизняною освітою, ситуація все ще створює проблему академічного перевантаження. Без повернення молодих спеціалістів повоєнна відбудова України може уповільнитися через дефіцит інтелектуального капіталу, тому державна молодіжна політика повинна зосередитися на зменшенні відцентрових факторів освітньої міграції та компенсації її доцентрових факторів. Ураховуючи виявлені тенденції, рекомендовано розробити державну стратегію, яка б дозволяла залучати українських студентів за кордоном до дистанційної роботи та наукових проєктів в Україні вже зараз, створити систему пільгового кредитування та грантової підтримки для випускників іноземних вишів, які повертаються в Україну для заснування бізнесу або роботи в державному секторі, продовжити цифровізацію освітніх послуг для спрощення процедур перезарахування кредитів та отримання подвійних дипломів та посилити співпрацю з країнами-реципієнтами щодо збереження української ідентичності молоді.