Політичне життя

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

2025-09-22T08:48:35+03:00

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

2025-09-22T08:50:27+03:00

Справедливість як індикатор правового і політичного розвитку: аксіологічний підхід

2025-09-22T12:20:52+03:00

Розглянуто характерні ознаки справедливості як ціннісного індикатора правового і політичного розвитку. Визначено поняття справедливості як правового і політичного феномена, що визначально впливає на якість суспільного життя. Охарактеризовано історично сформовані різновиди реалізації справедливості в соціальному розвитку з позицій сьогодення. До таких різновидів віднесені: розподільна справедливість (пропорційний розподіл матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності всіх людей, незалежно від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей, але з урахуванням заслуг конкретного громадянина перед суспільством і державою); зрівняльна справедливість (досягнення максимальної рівності прав і можливостей соціальних суб’єктів без урахування особистісних відмінностей); відплатна справедливість (забезпечення істинної свободи особистості, оцінки її діяльності з погляду добра і зла, заохочення і покарання). Виявлено основні напрями забезпечення справедливості в умовах сучасної трансформації держави й суспільства в Україні та реалій російсько-української війни. В якості таких напрямів виокремлені: необхідність подолання кризи розподілу; узгодження функціонування права і політики з соціальними нормами; належне використання потенціалу громадянського суспільства; забезпечення інституційної і процесуальної справедливості; досягнення справедливого миру для України. Виявлено, що витоки існуючої в українському суспільстві несправедливості слід шукати не лише в об’єктивному характері швидкого вдосконалення суспільства та наслідках прискореної спонтанної динаміки його розвитку, а і в суб’єктивно створених умовах. Визначено, що Суттєвою помилкою суб’єктів втілення правової реформи є також намагання сформувати правову основу, якої потребує українське суспільство, формально, у відриві від конкретної соціальної реальності.

Парламентські системи і виборчі інструменти: світова практика

2025-09-22T12:30:41+03:00

В сучасному світі парламентаризм і виборчі системи є ключовими інструментами забезпечення демократичного управління та політичної стабільності. Глобалізація, технологічний прогрес і зміни суспільних запитів викликають трансформації парламентських інститутів і виборчих механізмів. Дослідження світових моделей парламентаризму та виборчих систем дозволяє виявити ефективні підходи до політичного представництва і зрозуміти виклики, що стоять перед демократичними державами, особливо у контексті зростаючої політичної поляризації, нерівності участі у виборах і нових форм політичної взаємодії. Особливу роль у цьому відіграє Міжпарламентський союз, що об’єднує парламенти різних країн та сприяє координації зусиль у подоланні глобальних викликів. Стаття пропонує комплексний аналіз різноманітних парламентських систем (однопалатних і двопалатних), виборчих моделей (мажоритарних, пропорційних, змішаних) та їхнього впливу на якість демократичного представництва, стабільність уряду та ефективність законотворчості. Вивчаються теоретичні концепції провідних зарубіжних і вітчизняних дослідників. Методологія дослідження базується на порівняльно-історичному аналізі, системному підході та контент-аналізі офіційних даних Міжпарламентського союзу та бази ACE Electoral Knowledge Network. Аналізуєтсья також роль Міжпарламентського союзу у зміцненні парламентаризму та підвищенні якості демократичного процесу. Робота структурована у три основні блоки: дослідження ролі Міжпарламентського союзу, огляд типів парламентських систем у різних регіонах світу, а також порівняння виборчих систем з урахуванням їхніх переваг, викликів та тенденцій розвитку. Цей комплексний підхід дає змогу сформувати цілісну картину сучасних трансформацій у парламентаризмі та виборчих технологіях, визначити ключові проблеми та перспективи реформ у глобальному масштабі.

Ключові категорії дослідження безпеки у політологічному вимірі

2025-09-22T12:34:50+03:00

У статті окреслено основні категорії дослідження питань безпеки в межах політологічної науки. Автором проаналізовано сутність ключових понять, таких як безпека, загроза, небезпека та конфлікт, які слугують фундаментом для формування цілісної архітектури безпеки. У найбільш конкретному визначенні безпека розглядається як збереження норм, правил, інститутів і цінностей суспільства. У запропонованій автором класифікації безпеки особливу увагу приділено взаємодоповнюваності та взаємозв’язку різних її типів. Також у статті розглянуто сутність і класифікацію категорії «загроза», яку визначено як об’єктивно існуючу можливість завдати шкоди особистості, суспільству чи державі. Автором зазначено, що найбільш універсальним вважається поділ загроз за характером впливу на реальні, вигадані та можливі; за напрямком впливу на зовнішні та внутрішні; за масштабами впливу на глобальні, регіональні та локальні; за сферами впливу на соціальні, військові, політичні, екологічні та інформаційні; за ступенем впливу на стратегічні та тактичні. З’ясовано, що поняття «небезпека» означає об’єктивно існуючу можливість негативного впливу на соціум, що призводить до шкоди національним інтересам і безпеці держави. Наголошено на важливості виокремлення джерел, умов і чинників, які сприяють виникненню небезпеки. Автором підкреслено тісний взаємозв’язок між цими трьома категоріями та проблематикою конфліктів, які залишаються основним фактором дестабілізації безпекового середовища. Зазначено взаємовплив цих категорій на сучасні світові політичні процеси. У висновках статті стверджується, що для опису особливостей системи світоустрою та глобальної безпекової ситуації доцільно застосовувати теорії стабільності, серед яких найбільш поширеними є теорія балансу сил і теорія стримування. Виокремлено умови, що впливають на міжнародний баланс сил. Зазначено випадки, коли стримування загрозам не приносить необхідних результатів. Автором акцентовано увагу на тому, що пріоритетом у забезпеченні глобальної безпеки має залишатися недопущення конфліктів або мінімізація їхніх негативних наслідків.

Кореляція процесів формування воєнно-політичних інтересів РФ та політико-правового забезпечення діяльності приватних військових компаній

2025-09-22T12:40:13+03:00

У статті здійснюється спроба політологічного аналізу поглядів вищого військово-політичного керівництва РФ щодо використання приватних військових компаній (ПВК) як інструменту реалізації зовнішньополітичних цілей країни. Визначено, що у російському науковому дискурсі щодо проблематики національної безпеки домінує думка про те, що система управління воєнною організацією держави в РФ не відповідає вимогам до ведення сучасних мережецентричних війн і потребує модернізації, зокрема в контексті отримання можливості управління не лише силовими структурами РФ, але й інститутами громадянського суспільства і бізнес-ресурсами. Встановлено, що у низці нормативно-правових та інших документів стратегічного планування РФ визначено використання російським урядом регулярних та іррегулярних збройних формувань, у тому числі за межами території країни, для досягнення зовнішньополітичних цілей. Виявлено пряму кореляцію між ініціативами щодо законодавчого унормування діяльності ПВК в РФ та знаковими подіями в еволюції цих структур. З’ясовано, що усі законодавчі ініціативи щодо унормування діяльності ПВК в РФ носили реактивний характер і, ймовірно, були спрямовані на попередження можливих негативних реакцій суспільства на суперечливі з точки зору законодавства ситуації, включаючи питання соціальних гарантій, відповідальності за вчинені злочини та правопорушення тощо. Доведено, що процес унормування діяльності ПВК свідомо відставав від реалій їх використання у конфліктних регіонах для того, щоб не створювати офіційних прецедентів на включення відповідних структур до складу суб’єктів воєнної організації держави. Підсумовано, що з погляду на те, що застосування конвенційних збройних сил чітко регулюється як на національному, так і на міжнародному рівні, наявність ресурсного потенціалу ПВК дає можливість обійти норми міжнародного права. Воєнна політика РФ щодо застосування сили концептуально фіксує можливість перекладати відповідальність держави за ескалацію ситуації або початок війни на плечі субконвенційних акторів.

Цифровізація виборчого процесу: реалії, перспективи, загрози

2025-09-22T12:48:40+03:00

Роль сучасних цифрових технологій набуває дедалі більшого значення у виборчих процесах демократій, демонструючи тенденцію широких змін, як позитивних зі зростанням оперативності та прозорості процесів, так і негативних з підвищенням загроз безпеці політичних технологій комунікації, до яких належать вибори. Дослідження основних детермінантів загроз у контексті явищ впливу сучасних інформаційно-комунікаційних технологій на електоральні процеси держав, зумовлюють формування аргументованих висновків впливу зазначених загроз на національну безпеку, збереження інтересів суспільства та захисту держави в цілому. Основною метою даної статті є дослідження і класифікація загроз, пов’язаних з цифровізацією виборчих процедур. Матеріал містить аналізи впливу великих даних, розвитку машинного навчання та штучного інтелекту, а також вдосконалення швидкісного інтернету та розширення можливостей мобільних технологій, що мають вплив на технології політичної комунікації та безпеку виборчих процесів. Задля більш ґрунтовнішого аналізу безпекових аспектів сучасної цифровізації політичних комунікацій проаналізовано поетапність виборчого процесу, який розглядається в контексті конкретних фаз – підготовчої фази та фази проведення виборів і підрахунку результатів. Застосування зазначеного підходу розкриває перспективу комплексного аналізу загроз та їх класифікацію на групи загроз пов’язаних з інформаційною та кібербезпекою, загроз маніпуляції з даними, загроз технічної та організаційної безпеки, та політико-правових загроз. За допомогою використання методів аналізу кейсів, івент-аналізу, систематизації загроз та методу порівняльного аналізу, розглянуто приклади кіберзагроз та маніпуляції даних, проаналізовано законодавчу базу та регулювання вимог щодо захисту персональних даних та безпеки інформаційних систем у різних демократичних державах. В статті підкреслюється необхідність розробки сучасних регуляторних і технічних засобів протидії зовнішнім і внутрішнім джерелам і факторам ризиків. Стаття має практичне значення для державних інституцій, функції яких зосереджені на забезпеченні інформаційної безпеки, виборчих процесах, для аналітичних центрів, тощо.

Соціально-демографічна характеристика ветеранів та осіб з інвалідністю в Україні

2025-09-22T12:52:33+03:00

У статті досліджуються соціально-демографічні характеристики двох вразливих груп населення України, а саме ветеранів та осіб з інвалідністю. За роки незалежності Україна пережила низку глибоких суспільно-політичних трансформацій: політичні кризи, економічні спади, дві революції, збройний конфлікт на сході та, на даний час, переживає повномасштабну збройну агресію РФ. Ці події вплинули на структуру суспільства, призвели до різкого зростання кількості осіб із бойовим досвідом, пораненнями, інвалідністю та втратами в родині. У результаті сформувалася нова демографічна група — ветерани російсько-української війни, чисельність якої зростає, як і кількість осіб з інвалідністю, отриманої у зв’язку з бойовими діями, травмами чи втратою працездатності. Це зумовлює потребу в глибокому аналізі їх соціально-демографічного портрета, з метою адаптації державної політики до нових реалій воєнного й післявоєнного періоду. А саме виявити основні тенденції чисельного складу, статевої та вікової структури, соціального статусу та рівня інтеграції цих груп у суспільство. Державна політика у цій сфері має бути спрямована не лише на компенсацію втрат, пов’язаних із війною, набуттям інвалідності чи втратою працездатності, а й на створення умов для повноцінної участі цих громадян у суспільному житті. Йдеться про забезпечення економічної самостійності, незалежності в побуті, доступу до якісних соціальних послуг, медичної та психологічної реабілітації, а також формування активної громадянської позиції. Не менш важливою складовою є підвищення рівня суспільної поваги до ветеранів і осіб з інвалідністю, подолання упереджень та сприяння їхній інтеграції через інклюзивну освіту, працевлаштування й культурну участь. Такий підхід дозволяє не лише зменшити соціальну вразливість, але й реалізувати потенціал цих осіб як активних суб’єктів відбудови й розвитку країни.

Громадянське суспільство і демократія: уроки Польщі та перспективи для України

2025-09-22T12:58:12+03:00

Стаття присвячена аналізу особливостей розвитку громадянського суспільства в Польщі та Україні в контексті демократичних трансформацій. Застосовано порівняльно-історичний та інституційний підхід, що дозволив виявити сутнісні відмінності моделей становлення громадянського суспільства у двох країнах. З’ясовано, що у Польщі громадянське суспільство розвивалося еволюційно: починаючи від масового руху «Солідарність» та впливу Католицької церкви у 1980-х роках, воно з часом інституціалізувалося й стало важливим елементом демократичної системи. Завдяки участі в європейських програмах та тісній співпраці з державними структурами польські неурядові організації перетворилися на ефективний механізм реалізації демократичних стандартів та забезпечення інтеграції країни до Європейського Союзу. Акцентується, що В Україні розвиток громадянського суспільства відбувався переважно кризовим шляхом. Ключові етапи – Помаранчева революція 2004 р., Революція гідності 2013–2014 рр. та хвиля волонтерських ініціатив після початку російської агресії у 2014 і особливо у 2022 рр. Українське громадянське суспільство виявило потужну мобілізаційну здатність, здатність до самоорганізації та солідарності, проте його слабкими сторонами залишаються фрагментованість, нестача ресурсів та надмірна залежність від зовнішніх донорів. Порівняльний аналіз дозволив виокремити дві моделі демократизації: польську – еволюційну, засновану на інституціалізації та співпраці з державою, та українську – реактивну, що активізується під час кризових моментів. Для України корисними можуть бути уроки польського досвіду: перехід від ситуативної мобілізації до інституційної стабільності, посилення партнерства між владою та громадськими організаціями, а також розвиток громадянської освіти й політичної культури. Підсумовується, що, українське громадянське суспільство має значний демократизаційний потенціал, однак для його реалізації необхідно посилити інституційну базу та інтегрувати громадські ініціативи у процес європейської інтеграції.

Вимоги до авторських оригіналів статей.

2025-09-22T17:16:42+03:00

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Міська парадипломатія у кризових умовах після 2022 року: досвід Любліна

2025-09-22T16:44:48+03:00

Стаття присвячена аналізу ролі парадипломатії у кризових умовах на прикладі діяльності міста Люблін у підтримці України після початку повномасштабної війни 2022 року. В центрі дослідження знаходиться феномен де-факто набуття міжнародної суб’єктності територіальними одиницями, що не мають формального статусу суб’єкта міжнародного права, у контексті трансформації міжнародно-політичного порядку, гуманітарної кризи, викликаної загостренням військових дій та гібридних конфліктів. Метою дослідження є визначення політичних і організаційних умов, за яких міста та регіони здатні діяти як активні учасники міжнародних відносин, доповнюючи традиційні дипломатичні канали держав. Приклад міста Люблін, який у кризових умовах, викликаних повномасштабною війною в Україні 2022 року, зумів мобілізувати розгалужену мережу міжнародних партнерств, показує, як локальні актори можуть швидко адаптуватися до нових викликів та виконувати роль провідників зовнішньополітичних ініціатив. У роботі проаналізовано, як наявність стратегічних документів і програм міжнародної співпраці, активна участь у транскордонних мережах, накопичений досвід у реалізації спільних проєктів та позитивний міжнародний імідж створили передумови для оперативного розгортання масштабних гуманітарних, культурних та інфраструктурних ініціатив на підтримку України. Окрему увагу приділено чинникам, що вплинули на успішність цих дій: політична воля місцевого керівництва, стійкі міжрегіональні зв’язки, інституційна гнучкість, високий рівень довіри та координації між органами влади й неурядовими організаціями, які з перших годин війни діяли узгоджено та ефективно, а також здатність інтегрувати локальні рішення у ширший міжнародно-політичний контекст. Показано, що навіть у відсутності формальних міжнародно-правових повноважень територіальні одиниці можуть формувати порядок денний на міждержавному рівні, впливати на розподіл ресурсів і ставати каналами політичної комунікації між державами та міжнародними організаціями. Особливу увагу приділено взаємодії формальних механізмів міжмуніципального співробітництва та неформальних мереж, що базуються на довірі, солідарності та спільній ідентичності, які здатні значно пришвидшити процес прийняття рішень і мобілізації ресурсів. Методологічною основою дослідження є якісний контент-аналіз офіційних документів, порівняльний аналіз міжнародної діяльності міст та кейс-метод, що дозволяє виявити універсальні закономірності, придатні для адаптації іншими територіальними одиницями в аналогічних умовах. У підсумку обґрунтовано, що в умовах сучасних криз парадипломатія може стати ефективним інструментом зміцнення стійкості міжнародного порядку, а успішні практики локальних акторів заслуговують на інтеграцію в ширші політичні стратегії реагування на гібридні виклики.

Зовнішня політика адміністрації Барака Обами в Латинській Америці та Карибському басейні

2025-09-22T16:50:12+03:00

Стаття присвячена дослідженню проблеми зовнішньополітичних відносин США та країн Латинської Америки за президентства Б.Обами. Уточнено, що обрання Барака Обами викликало великі очікування в Латинській Америці. Очікувалося, що це оживить міжамериканські відносини, якими нехтувала адміністрація Джорджа Буша-молодшого. Проаналізована економічна криза та міжнародні проблеми, з якими довелося зіткнутися адміністрації Обами, сприяли тому, що регіон став пріоритетом. Зазначено, що одним із перших викликів для нових адміністрацій було усунення президента Гондурасу військовими. США зайняли прагматичну позицію та тримали конфлікт у Гондурасі на відстані – не було надії конституційного відновлення. Адміністрація Обами зробила значний внесок в успіх мирного процесу процес у Колумбії. Досліджена стабілізація ситуації, яка залишалася одним із пріоритетів безпеки адміністрації Обами. Адміністрація Обами також розширила Ініціативу Меріда за межами традиційних, військових методів в боротьбі іх злочинними організаціями. Розглянуто аспекти, які сприяли зміцненню верховенства права в Meксиці. Обгрунтовано, що досягненням цієї адміністрації стала нормалізація відносин з Кубою. Запропоновано напрямки для подальших досліджень, які можуть розкрити підходи до вивчення зовнішньої політики США в регіоні.Виявлено, що це стало можливим, тому що змінилася громадська думка стосовно нормалізації відносин, змінився підхід кубинського режиму стосовно політики США. Зовнішня політика Обами в Латинській Америці базувалась на прагматизмі, діалозі та взаємній повазі. США відійшли від одностороннього підходу та зосередились на побудові партнерств, що включали: розширення економічної співпраці, демократичні інституції та верховенство права, соціальні та екологічні ініціативи. Корегування політики США в регіоні означало гарантії партнерства між США та Латинською Америкою. Обама як кандидат у президенти, критикував Буша за нехтування латиноамериканських проблем.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження Арктики як простору геополітичного суперництва

2025-09-22T17:12:01+03:00

Арктика дедалі частіше фігурує як простір інтенсивної геополітичної взаємодії, що супроводжується зростанням інтересу з боку провідних держав і транснаціональних акторів. Якщо впродовж тривалого історичного періоду регіон сприймався як периферійна, малодоступна й маргіналізована зона, то у ХХІ столітті він дедалі чіткіше окреслюється як стратегічний простір, у якому переплітаються інтереси у сферах безпеки, природних ресурсів, транспорту, екології та міжнародного символічного престижу. Потепління клімату та танення льодовиків сприяли відкриттю нових судноплавних маршрутів, уможливили доступ до раніше недоступних енергетичних ресурсів, а також привели до загострення конкуренції за політичний контроль над окремими арктичними зонами. Арктика стає ареною, де конфігурація глобальних і регіональних сил не лише відображається, але й активно формується. У цьому контексті зростає наукова потреба у виробленні концептуального та методологічного підґрунтя для адекватного аналізу динаміки арктичного суперництва. Наявні дослідження демонструють фрагментарність і теоретичну розпорошеність, що ускладнює формування цілісного наукового підходу. Саме тому метою даної статті є систематизація ключових теоретико-методологічних підходів до аналізу Арктики як простору геополітичного суперництва та оцінка їхньої евристичної спроможності в умовах сучасної трансформації міжнародної безпекової архітектури. Дослідження ґрунтується на міжпарадигмальному підході, який поєднує положення класичної геополітики, неореалізму, геоекономіки та критичної геополітики. Кожна з цих парадигм має свою пояснювальну логіку, пропонує специфічний інструментарій та фокусує увагу на різних акторах, мотиваціях і рівнях аналізу. Так, класична геополітика зосереджується на просторовому контролі, неореалізм — на балансі сил та конфліктогенності середовища, геоекономіка — на конкурентному доступі до ресурсів і логістиці, а критична геополітика — на дискурсивних репрезентаціях і ідеологічних наративах. У роботі розглянуто, як ці підходи інтерпретують політичну природу арктичного простору, визначають типи акторів та логіку їхньої поведінки, а також дають змогу описати багаторівневі прояви суперництва в регіоні — від прямих територіальних претензій до символічної боротьби за право визначати порядок денний. Окрема увага приділена методологічним викликам, що виникають під час аналізу арктичної тематики: йдеться про гібридність просторової структури регіону, правову невизначеність юрисдикцій, обмежений доступ до стратегічної інформації, деградацію багатосторонніх інституцій співпраці, а також специфіку дискурсивного конструювання Арктики як «особливого» геополітичного простору з міфологізованим статусом «глобального заповідника» чи «форпосту майбутнього». У результаті дослідження сформульовано аналітичну рамку, що враховує міждисциплінарний характер арктичного виміру, його динамічність, поліцентричну структуру та зростаючу роль у конфігурації нового глобального порядку.

Символічне супроводження політики: систематизація досвіду Європейського Союзу

2025-09-22T14:05:59+03:00

У пропонованій статті здійснено систематизацію досвіду Європейського Союзу, пов’язаного зі стратегічним та процедурним символічним супроводженням політичного розвитку. Розглянуто офіційні й неофіційні, вербальні і невербальні символи Європейського Союзу: День Європи, гасло Європейського Союзу, Європейський прапор, Гімн Європи, паспорт громадянина Європейського Союзу, євро, міф про викрадення Європи, Лісабонський договір, Маніфест перебудови Європи. Осмислено вплив політичних символів на зміни в стандартизації і світосприйнятті представників держав-членів Європейського Союзу. Висвітлено протокольну практику використання європейської символіки. Виявлено ролі символічної складової у процесі формування європейської ідентичності. З’ясовано, що символи Європейського Союзу реалізуються на практиці у різних контекстах – політичному, соціальному, культурному, сакральному, іміджевому, процедурному, лексико-семантичному та ін. Доведено, що символічна реальність є важливим об’єктом політологічного дослідження, оскільки вона здатна образно, знаково відображати прагнення електорату, політичну стратегію держави, загальнолюдські цінності, формувати морально-духовну основу певної спільноти. Стверджується, що для України в умовах її динамічного руху в напрямі Європейського Союзу означений досвід стає визначальним, оскільки використання символічних ресурсів у внутрішній і зовнішній політиці на сьогодні вважається важливою ознакою розвиненості, комунікативної спроможності, відкритості та демократичного спрямування держави. Важливим напрямом подальшого дослідження символічної реальності є систематизація європейського досвіду забезпечення символічної політики. Використання європейських символів є частиною стратегічного поступу Європи, що означає зміцнення ідеї і цінності європейської єдності у свідомості народів, що населяють континент.

В'язнича субкультура або національна в'язнича культура: імпорт російських неоколоніальних наративів у 21 столітті

2025-09-22T16:03:29+03:00

Стаття присвячена походженню російської кримінальної та в’язничної субкультури та сучасному стану цього явища. У статті аналізуються передумови формування цього явища, яке імпортується Російською Федерацією в рамках її імперіалістичної неоколоніальної політики, спрямованої на відновлення «радянського простору». Для аналізу передумов виникнення російської кримінальної та в’язничної субкультури необхідно розглянути великий комплекс історичних, культурних, політичних, географічних та економічних факторів, які разом створили явище, що не мало аналогів в історії. Ані депортація злочинців британським урядом до Нового Світу в XVII столітті, ані депортація засуджених британським урядом до Австралії в XIX столітті, ані депортація небезпечних злочинців (relégués) до Французької Гвіани та інших колоній у 19-20 століттях французьким урядом не створили культурно-кримінально-в’язничного явища, яке почало формуватися за часів Великого Князівства Московського, значно посилилося за правління Петра I і остаточно сформувалося в другій половині 19 століття. Більше того, світова історія не знає інших прикладів таких державних утворень, як В’ятська республіка XIV-XV століть, заснована професійними злочинцями, економічна база якої ґрунтувалася на професійній та організованій злочинній діяльності. Походження російської кримінальної та в’язничної субкультури можна простежити задовго до створення Радянського Союзу і навіть задовго до того, як російська модель політичних і державних структур розпалася в 1917 році. Вона залишалася майже незмінною до початку радянського періоду, коли була трансформована для задоволення потреб сталінської індустріалізації. Більше того, помножений на феномен радянського ГУЛАГу, російський колоніально-карально-в’язничний політичний комплекс створив нове явище, яке, як виявилося, є дуже корисним для сучасної російської імперіалістичної політики з точки зору забезпечення безперебійного джерела рекрутів для військових операцій у війні проти України в 21 столітті («Феномен Вагнера»). Для аналізу явища пострадянської кримінальної та в’язничної субкультури та її імпортування сучасними російськими політичними елітами обмеження наукових досліджень лише періодом після 1917 року є фундаментальною методологічною помилкою. Така помилка унеможливлює вивчення реальних передумов симулякру сучасної російської кримінальної та в’язничної субкультури, яка, підкреслюємо, втратила префікс «суб» і стала національною кримінальною та в’язничною культурою.

Політична культура російського суспільства як культура перманентної війни

2025-09-22T16:08:35+03:00

Політична культура російського суспільства на сучасному етапі є надзвичайно ритуалізованою. Сакралізація влади, яка завжди мала місце у попередні періоди російської історії, у наш час доповнюється новітніми ритуалами, за якими досить чітко простежується набір певних культів. Можна навіть зробити припущення, що політична культура російського суспільства є своєрідною системою низки культів, які взаємопов’язані та доповнюють один одного. До основних культів можна віднести культ історії (який полягає у ритуалізованому переживанні «героїчних» досвідів попередньої історії), культ сили (який проголошує повагу до сили, як фундаментального принципу в політичній сфері російського суспільства), культ вождя (архаїчний культ, що поєднується з технологічними можливостями сучасної пропаганди) та культ традиційних цінностей (набір консервативних цінностей, замішаних на православ’ї та культурі патріархату). Цей набір культів разом утворює фундаментальну базу для ще двох культів, а саме – культу війни (перманентного протистояння із Заходом, як із ворожою культурою, чиї цінності витісняють «традиційні»), а також культу смерті (який має на меті знеособити людину та знецінити її життя, підпорядкувавши його служінню «вищих» смислів, зокрема ідеї великодержавності). Вся система культів працює на формування та підтримання імперської свідомості, яка забезпечує виживання правлячої верхівки. Таким чином, стан перманентної війни є нормою, що визначає якісні характеристики політичної культури російського суспільства. Вітчизняна політична наука не повинна уникати вивчення політичної свідомості та культури російського суспільства, адже дослідження подібного гатунку дозволять досконало вивчити агресивного сусіда, який в українському суспільстві з його розвинутою культурою громадянської участі бачить свого антипода та ворога. Основна мета подібних досліджень – посилення обороноздатності України.

Вплив російської агресії на трансформацію комунікаційних стратегій у секторі безпеки та оборони

2025-09-22T16:12:53+03:00

Стаття присвячена аналізу трансформації комунікаційних стратегій у секторі безпеки та оборони України під впливом повномасштабної агресії Російської Федерації. Війна стала потужним каталізатором змін, прискоривши інституційну координацію, цифровізацію комунікацій та інтеграцію міжнародного досвіду. За допомогою контент-аналізу, порівняльного аналізу, моніторингу соціальних мереж, експертних інтерв’ю та документального аналізу були виявлені ключові трансформації: зміна цільової аудиторії та адаптація повідомлень для внутрішньої та зовнішньої аудиторії; підвищення оперативності та достовірності комунікацій через офіційні брифінги та цифрові платформи; активне використання соціальних мереж (Telegram, TikTok, Instagram, X (Twitter)) та візуального контенту (меми, інфографіка, брендинг Збройних сил України) для посилення впливу інформаційної політики; створення і зміцнення центрів стратегічних комунікацій, координація з НАТО, Європейським Союзом та міжнародними партнерами; запровадження стандартів і гайдлайнів для офіційних комунікацій та цифрових платформ. Дослідження дозволило оцінити ефективність трансформацій: внутрішня консолідація населення та військових, міжнародне визнання та підтримка, протидія дезінформації. Водночас виявлено наступні виклики: пропаганда Російської Федерації, інформаційне перевантаження, складність координації між відомствами та кіберзагрози. Сформульовано практичні рекомендації: розвиток аналітичних платформ, підвищення кваліфікації персоналу, зміцнення координації з міжнародними партнерами, впровадження адаптивного контенту. Узагальнено, що трансформація комунікаційних стратегій є ключовим елементом національної безпеки, інтегрує міжнародний досвід із національними реаліями та забезпечує ефективну протидію сучасним інформаційним та гібридним загрозам.

Політико-правові основи людського виміру національної безпеки України: стратегії виживання та протидії когнітивним загрозам

2025-09-22T16:17:15+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз політико-правових основ людського виміру національної безпеки України в умовах повномасштабної війни, який розглядається через призму двох взаємопов'язаних компонентів: фізичного виживання нації та її когнітивної стійкості. Обґрунтовано, що сучасна гібридна війна ведеться не лише за території, а й за людей – їхню фізичну присутність, демографічний потенціал, свідомість та волю до спротиву. Метою дослідження є визначення ключових загроз у людському вимірі безпеки та аналіз ефективності державних стратегій, спрямованих на їх нейтралізацію. Методологія дослідження поєднує концептуальний аналіз теорій людської безпеки та когнітивної війни, статистичний аналіз демографічних та міграційних даних, а також контент-аналіз стратегічних документів та інформаційних кампаній. У статті детально проаналізовано загрози фізичному виживанню нації, зокрема демографічну кризу, спричинену безпрецедентною міграцією, падінням народжуваності та воєнними втратами, а також кризу людського капіталу через «відтік мізків» та погіршення здоров'я населення. Розглянуто державні політики, спрямовані на подолання цих викликів, зокрема підтримку ВПО та програми повернення біженців. Окрему увагу приділено аналізу когнітивних загроз як елементу цілеспрямованої війни проти української ідентичності та суспільної згуртованості. Досліджено основні наративи російських інформаційно-психологічних операцій (ІПСО) та українські стратегії протидії, включаючи діяльність Центру протидії дезінформації та розвиток медіаграмотності. Ключовим елементом статті є аналіз взаємозв'язку між фізичним та когнітивним вимірами: показано, як дезінформація впливає на міграційні рішення та психологічний стан громадян, і як, у свою чергу, соціально-економічні труднощі підвищують вразливість до ворожої пропаганди. Зроблено висновок про нагальну потребу в розробці та імплементації інтегрованої державної стратегії людської безпеки, яка б синхронізувала демографічні, соціальні, освітні та інформаційні політики для забезпечення довгострокової стійкості та виживання української нації.

Еволюція стратегічних комунікацій сектору безпеки та оборони України як інструменту протидії інформаційним загрозам

2025-09-22T16:24:39+03:00

Досліджується становлення й еволюцію стратегічних комунікацій (StratCom) сектору безпеки та оборони України з 2014 р. до 2025 р. як інструменту протидії інформаційним загрозам. На основі інституційно-правового, порівняльного та комунікативно-стратегічного аналізу простежено перехід від реактивних інформаційних практик до системної моделі урядових комунікацій з акцентом на довіру, прозорість, координацію та багатоканальність. Виокремлено три хвилі розвитку: 1). 2014–2016 — імпульс від гібридної агресії РФ і перші інституційні рішення; 2). 2017–2021 — закріплення принципів StratCom у доктринальних і секторальних стратегіях, розбудова спроможностей; 3). 2022–2025 — воєнна трансформація: синхронізація міжвідомчих повідомлень, оперативні спростування дезінформації, міжнародна стратегічна аудиторія, публічна дипломатія, залучення цифрових спільнот і платформ. Показано, що ефективність українських StratCom зростала пропорційно до інституційної зрілості (наявність центрів протидії дезінформації та стратегічних комунікацій) і до спроможності уряду працювати з OSINT, фактчекінгом та візуальними наративами. Сформульовано практичні рекомендації щодо подальшої інституційної консолідації, удосконалення правової рамки, етики ризик-комунікації та міжнародної кооперації. Еволюція стратегічних комунікацій України пройшла три етапи — від реактивної відповіді до інституційно оформленої, доказової та багатоканальної системи, здатної працювати в умовах затяжної війни. Інституційні інновації (ЦПД, ЦСКІБ), доктринальні рамки (Доктрина інформаційної безпеки, Стратегія кібербезпеки) і міжнародні партнерства (NATO StratCom COE) створили цілісний «контур комунікаційної безпеки». Подальший поступ залежить від кодифікації термінів, SOP кризової комунікації, кадрового зміцнення та поглиблення платформних альянсів. Український кейс доводить: у гібридній війні стратегічні комунікації — не «додаток» до політики, а серцевина стійкості держави.

Політичні PR в контексті розвитку військово-політичної комунікації

2025-09-22T16:29:12+03:00

Досліджено інституційні та організаційні основи військово-політичної комунікації, яка стає життєво важливою сферою захисту демократичних суспільств. На цій основі розглянуто військово-політичну комунікацію як системне утворення, яке виникає з метою комунікаційного забезпечення військових дій, а також підтримання стабільності «власного» суспільства і дезінтеграції «ворожого». Осмислено функціонал вищого військово-політичного менеджменту, який надає перевагу системним діям із генерування, поширення інформації, закріплення ефектів інформаційних кампаній. Розкрито значення спроможності військово-політичної комунікації впливати на аудиторії на основі принципів довіри та взаємоповаги. Показано специфіку організаційно-управлінської інтеграції політичних PR. Виявлено, що політичні технології охоплюють управлінсько-організаційні інструменти та методи, які використовуються для реалізації цих стратегій, починаючи від аналізу даних, моніторингу ЗМІ, наративного аналізу та закінчуючи скоординованими цифровими кампаніями. Доведено, що однією з центральних функцій політичного PR у військовій комунікації є управління цифровими комунікаційними коаліціями. Проаналізовано значення інформаційної політики авторитарних акторів, які інтенсивно розгортають ферми ботів, цифрові спільноти тролів та мережі комунікативного впливу. Відображено специфіку забезпечення наративної основи, технологічної інфраструктури та етичних орієнтирів, необхідних для протистояння натиску пропаганди та дезінформації. Обґрунтовано, що грамотне використання політичних PR та політичних технологій надає вирішальну стратегічну перевагу в розбудові військово-політичних комунікацій. Подальшим напрямком наукових розробок слід вважати демаркацію між політико-організаційними та політико-комунікаційними діями в рамках системи військово-політичної комунікації.

Ідентифікація політико-правових мехнізмів інформаційної безпеки держави в умовах гібридної війни

2025-09-22T16:34:41+03:00

У статті здійснено комплексне дослідження політико-правових механізмів інформаційної політики держави в умовах гібридної війни. Показано, що інформаційна політика України розвивається в контексті поєднання правових норм, стратегічних документів та інституційних практик, спрямованих на протидію інформаційним загрозам. У роботі: ідентифіковано ключові теоретико-концептуальні засади дослідження інформаційної політики та її зв’язку з категоріями інформаційної безпеки й гібридної війни; проаналізовано нормативно-правову базу України (Конституція, закони, укази Президента, стратегії), а також міжнародні стандарти (DSA, EDAP, Кодекс практик проти дезінформації, документи НАТО StratCom COE та ЄС); визначено інституційно-організаційні механізми, серед яких діяльність РНБО, Міністерства культури та інформаційної політики, Центру протидії дезінформації, а також роль громадянського суспільства та міжнародних партнерів; систематизовано політико-правові інструменти: «жорсткі» (санкції, блокування ресурсів, регулювання медіа) та «м’які» (стратегічні комунікації, інформаційні кампанії, фактчекінг); сформульовано перспективи та рекомендації щодо вдосконалення інформаційної політики: гармонізація законодавства з європейськими стандартами, створення єдиної координаційної структури, розвиток суспільної стійкості та інтеграція в євроатлантичний безпековий простір. З’ясовано, що ефективність інформаційної політики держави у протидії гібридним загрозам можлива лише за умови синергії політико-правових норм, інституційної координації та стратегічних комунікацій. Загалом, політико-правові механізми інформаційної політики в умовах гібридної війни повинні функціонувати як система взаємодії права, інституцій та стратегічних комунікацій, що дозволить державі не лише протистояти загрозам, але й формувати власний позитивний інформаційний простір.

Соціальний реконструкціонізм в парадигмі освіти для сталого розвитку

2025-09-22T16:39:22+03:00

Стаття присвячена аналізу актуальності ідей критичної педагогіки та соціального рекострукціонізму, враховуючи парадигму Освіти для сталого розвитку ООН та ЮНЕСКО. Автори послідовно аналізують ідеї класичної критичної педагогіки та соціального реконструкціонізму щодо функціонування освітніх установ як агентів змін. У дослідженні розкрито спільне ідеологічне підґрунтя класичної та сучасної педагогіки змін. Соціальний реконструкціонізм – це філософія освіти, орієнтована на студента, де школи та їхні учні розглядаються як рушійна сила важливих соціальних та економічних змін. Парадигма освіти для сталого розвитку додає до цього переліку ще й актуальний екологічний контекст. Така ідеологічна основа зближує соціальний реконструкціонізм та концепцію Освіти для сталого розвитку. У філософії соціального реконструкціонізму школи мають допомагати учням розвивати необхідні навички вирішення проблем, щоб впоратися з гендерною та расовою нерівністю, бідністю, безпритульністю та соціальною несправедливістю. Як наслідок, реконструкціоністська філософія освіти передбачає персоналізований навчальний план, який допомагає учням визначити власне навчання під свої вихідні дані. Підхід до навчання у соціальному реструкціонізмі орієнтований на учня, тому роль вчителя зводиться до медіації навчального процесу. Тож замість пасивності школи мають стати агентами прогресивних соціальних змін. Таким чином, соціальний реконструкціонізм виступає орієнтованою на майбутнє філософією освіти, яка здатна ініціювати необхідні зміни в освітній практиці. Використовуючи методи порівняльного аналізу, системного підходу та аналогії, автори приходять до висновків про наступність парадигми Освіти для сталого розвитку щодо соціального реконструкціонізму як філософії освіти. На думку авторів, ключовий перетин ідей філософії соціального реконструкціонізму та Освіти для сталого розвитку можна впровадити в освітніх закладах, надаючи учням більше свободи у визначенні вектору власного навчання, враховуючи цілі сталого розвитку. Дискусії, спільні навчальні проекти, ситуаційний аналіз та рефлексивні есе, а також інші методи навчання мають бути зосереджені на взаємозв’язку соціальної, економічної та екологічної сфер, а також на глобальному взаємозв’язку всіх країн та економік світу. Обговорення гендерної, соціальної та економічної нерівності, надмірного споживання, бідності, надмірного використання природних ресурсів дозволять учням аналізувати ці проблеми та знаходити рішення в майбутньому.