Політичне життя

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

2026-10-02T10:41:43+03:00

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

2026-10-02T10:44:38+03:00

Вимоги до авторських оригіналів статей.

2026-10-02T10:46:49+03:00

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Політичне прогнозування як епістемічна практика: методологічні обмеження та групове мислення в західній експертній спільноті (на прикладі російського вторгнення 2022 р.)

2026-10-02T10:48:22+03:00

Стаття присвячена проблемі методологічних обмежень політичного прогнозування, пов’язаних з належністю аналітиків до епістемічних спільнот. Теза роботи в тому, що головною причиною невдачі експертної спільноти під час прогнозування наслідків російського вторгнення стали організаційні процеси. Мовиться про феномен групового мислення, який залишився поза дисциплінарною рефлексією умовної групи прогнозистів. Головні висновки: по-перше, домінуючі теорії політичного прогнозування майже повністю зосереджені на тому, що можна назвати praedictor singularis (або прогнозист індивідуальний). Мовиться про виняткову увагу до різноманітних когнітивних стилів дослідників, їхніх способах мислення, збору та перевірки інформації, тестуванню теоретичних рамок, розвиткові критичного мислення, толерантності до невизначеності та множинності пояснень тощо. По-друге, реальні прогнози виробляються не окремими людьми, а групами експертів, кожна з яких має власну систему стимулів, формальні та неформальні норми, ієрархії та заходи протидії конформізму. По-третє, саме ці групові механізми та процеси в багатьох випадках можуть систематично нівелювати переваги найкращих та досконалих методів прогнозування. По-четверте, епістемічні спільноти, що часто утворюються за подібністю в політичних поглядах чи намаганням просунути певну політику, є експертним середовищем, що вирізняється надзвичайною вразливістю щодо ефектів групового мислення. По-п’яте, методологічні обмеження прогнозування обумовлені не лише якістю формальних моделей чи когнітивними здібностями, а передусім соціально-політичною організацією виробництва, поширення та імплементації експертного знання. Зокрема, головною одиницею аналізу має бути не окремий прогнозист, а епістемічна спільнота, оскільки саме її організаційні властивості можуть систематично породжувати ефекти, типологічно подібні груповому мисленню. Саме в цьому напрямку я вбачаю основний ресурс покращення якості та влучності політичного прогнозування.

Політична есхатологія як категорія політичної науки: від богословського поняття до операціонального політологічного конструкту

2026-10-02T11:05:12+03:00

Статтю присвячено теоретико-методологічному обґрунтуванню та операціоналізації поняття «політична есхатологія» як самостійної категорії політичної науки, здатної пояснювати специфічний тип політичної раціональності, стратегічного цілепокладання та мобілізації ресурсів. Запропоновано авторське функціональне визначення політичної есхатології як системи уявлень про телеологічну спрямованість і кінцеву мету політичного процесу, яка безпосередньо детермінує стратегічне цілепокладання політичного актора, структурує його сприйняття історичного часу та обумовлює готовність до надзвичайних витрат незалежно від релігійного характеру використовуваної мови. На цій основі визначено мінімальний набір із п’яти структурних критеріїв кваліфікації політичного наративу як есхатологічного: наявність суб’єкта місії, онтологізованого ворога, переломної події, образу кінцевого політичного порядку та специфічного есхатологічного хронотопу. Запропоновані критерії забезпечують можливість емпіричної ідентифікації есхатологічних конструкцій та їх відмежування від інших форм політичної міфології й телеологічного мислення. Здійснено систематичну концептуальну демаркацію політичної есхатології від шести суміжних категорій — релігійної есхатології, політичної теології, месіанізму, апокаліптики, політичної ідеології та релігійного екстремізму. Критично переосмислено положення класичної та сучасної теоретичної традиції, представленої працями К. Шмітта, К. Льовіта, Е. Фьоґеліна, Г. Блюменберґа та А. Макґрата. Встановлено наскрізну методологічну лакуну: попри значний концептуальний доробок, зазначені підходи не забезпечують операціоналізації есхатологічного виміру у формі відтворюваних емпіричних індикаторів та прикладного аналітичного інструментарію. Для подолання цієї лакуни запропоновано авторський операціональний апарат, що включає систему субіндексів ІГЕП/GEPI, інтерпретаційні смуги нормованого індексу, «компасну» модель політичної есхатології та послідовність кодування корпусу джерел. Обґрунтовано можливість застосування запропонованого інструментарію для порівняльного аналізу політичних акторів, наративів і режимів, а також для виявлення ступеня есхатологізації політичного дискурсу. Доведено безпекову релевантність концепту: есхатологічна раціональність функціонально змінює структуру політичної функції корисності, переозначуючи співвідношення між витратами, ризиками та очікуваними результатами. Це формує специфічну модель стратегічної поведінки, за якої матеріальні втрати можуть інтерпретуватися як допустима або необхідна ціна досягнення телеологічно визначеної мети, що створює систематичний прогностичний дефіцит класичних моделей стримування та підвищує ризик ескалації. Запропонована концептуальна рамка створює підґрунтя для подальших емпіричних досліджень політичної есхатології, прогнозування поведінки акторів із високим рівнем есхатологізації та розроблення інструментів раннього виявлення відповідних ризиків у сфері національної та міжнародної безпеки.

Фінські протести в часи COVID-19 - між політичним різноманіттям і політикою протидії заворушенням

2026-10-02T11:10:06+03:00

Основною метою статті є визначення того, якою мірою пандемія COVID-19 вплинула на масштаби, тематичну структуру та характер вуличних протестів у Фінляндії. Аналіз охоплює період від 16 березня 2020 р., коли уряд Фінляндії оголосив надзвичайний стан у зв’язку з поширенням COVID-19, до 23 лютого 2022 р. Дослідження ґрунтується передусім на даних проєкту Armed Conflict Location & Event Data Project (ACLED), які за необхідності доповнювалися повідомленнями поліції та матеріалами місцевих засобів масової інформації. Зібрані дані було узагальнено, статистично проаналізовано та розглянуто у відповідному контексті з метою визначення основних характеристик протестної активності та реакції поліції. Протягом досліджуваного періоду у Фінляндії було зафіксовано 485 вуличних демонстрацій, з яких 281 відбулася в Гельсінкі. Таким чином, на столицю припало 57,9 % усіх протестів, що свідчить про значну концентрацію протестної активності навколо головного центру ухвалення політичних рішень у країні. Усупереч очікуванням, пов’язаним із винятковими обставинами пандемії, протидія заходам із стримування поширення COVID-19 не стала домінуючою темою протестного порядку денного. Демонстрації, повністю або частково спрямовані проти пов’язаних із пандемією обмежень, становили менше 15 % усіх зафіксованих подій. Значна частина протестів стосувалася проблем зміни клімату, біополітичних питань, а також захисту прав людини та громадянських прав, зокрема у зв’язку з подіями за межами Фінляндії. Відповідно, протестна активність переважно була пов’язана з групами суспільних інтересів (public interest groups), тоді як питання, характерні для груп секторальних інтересів (sectional interest groups), порушувалися порівняно рідко. Із 485 демонстрацій 415 (85,6 %) мали мирний характер, хоча у 70 випадках було зафіксовано втручання поліції. Аналіз також засвідчив співіснування практик узгодженого управління протестами (negotiated management) та більш примусових форм поліцейського реагування. Отримані результати дають підстави стверджувати, що географічний розподіл демонстрацій, зокрема їх концентрація у столиці держави, може розглядатися як додатковий індикатор того, як громадяни сприймають рівень централізації публічної влади та процесу ухвалення політичних рішень.

Консенсус у парламентських коаліціях: механізми та практики досягнення

2026-10-02T11:16:54+03:00

У пропонованому дослідженні здійснено комплексний аналіз механізмів досягнення консенсусу в парламентських коаліціях крізь призму практики взаємних поступок, компромісів та врегулювання конфліктів. Застосовано системний підхід для вивчення коаліційної взаємодії, компаративний метод для порівняння досвіду різних демократичних держав, інституційний аналіз для визначення формальних і неформальних правил переговорного процесу, а також метод кейс-стаді для детального розгляду конкретних прикладів конфліктних ситуацій у коаліціях. Виявлено, що ефективність коаліційного урядування значною мірою залежить від здатності політичних акторів знаходити баланс між партійними інтересами та загальнодержавними цілями. Досліджено ключові стратегії досягнення консенсусу: пакетні угоди, розподіл міністерських портфелів, створення координаційних механізмів та інституціоналізація процедур прийняття рішень. Проаналізовано типологію конфліктів у коаліціях – ідеологічні розбіжності, боротьба за ресурси, персональні суперечності та електоральна конкуренція. Встановлено, що успішні коаліції характеризуються наявністю чітких коаліційних угод, регулярними консультаціями між партнерами, функціонуванням арбітражних механізмів та культурою компромісу. Натомість до чинників, що перешкоджають ефективному врегулюванню конфліктів, віднесені: висока поляризація політичного простору, коли ідеологічна дистанція між партнерами є настільки великою, що унеможливлює пошук спільної мови; персоналізація політики та домінування особистих амбіцій лідерів над колективними інтересами партій; електоральний тиск, особливо напередодні виборів, коли партнери намагаються дистанціюватися один від одного; вплив зовнішніх шоків на коаліційну стабільність (економічні кризи, тероризм, пандемії та ін.). Доведено, що механізми досягнення консенсусу в парламентських коаліціях є складною системою формальних інститутів та неформальних практик, які забезпечують стабільність урядування в умовах політичного плюралізму. Ефективне врегулювання конфліктів потребує не лише інституційних інструментів, але й політичної культури діалогу, готовності до поступок заради спільних цілей. Зазначено, що перспективи подальших досліджень пов'язані з вивченням впливу цифровізації на процеси коаліційної комунікації та аналізом антикризових механізмів у коаліціях в умовах гібридних загроз.

Фінансова спроможність волонтерських ініціатив в Україні в умовах воєнного стану: джерела, ризики та чинники стійкості

2026-10-02T19:02:25+03:00

У статті досліджено фінансову спроможність волонтерських ініціатив в Україні в умовах правового режиму воєнного стану та визначено основні джерела, ризики й чинники їх фінансової стійкості. Проаналізовано трансформацію ресурсного забезпечення волонтерського сектору після початку повномасштабного вторгнення, зокрема масштабування індивідуального донорства, цифрового краудфандингу, корпоративної підтримки, міжнародного грантового, діаспорного та криптовалютного фінансування. Показано, що цифровізація фінансової мобілізації сприяла зростанню швидкості та масштабів залучення ресурсів, тоді як корпоративна підтримка та регулярне донорство створюють передумови для більшої передбачуваності фінансових надходжень. Окрему увагу приділено криптовалютним пожертвам як додатковому транскордонному каналу ресурсної мобілізації та визначено його переваги й ризики. На основі емпіричних матеріалів висвітлено значення інституціоналізації, диверсифікації джерел фінансування, репутаційної довіри та діаспорної підтримки для забезпечення діяльності волонтерських організацій. Виявлено основні системні ризики фінансової спроможності: донорську втому, залежність від грантових циклів, нерівність доступу до інституційного фінансування, шахрайські збори та недостатній рівень фінансової підзвітності окремих ініціатив. За допомогою SWOT-аналізу систематизовано сильні й слабкі сторони, можливості та загрози фінансового забезпечення волонтерського сектору. Обґрунтовано, що перспективи переходу від реактивної ресурсної мобілізації до стійкішої фінансової моделі пов’язані з диверсифікацією джерел, розвитком регулярного донорства, довгострокового корпоративного партнерства, соціального підприємництва та ендавментних механізмів. Встановлено, що фінансова стійкість волонтерських ініціатив визначається не домінуванням окремого джерела фінансування, а здатністю поєднувати різні канали ресурсного забезпечення зі збереженням організаційної автономії, прозорості та довіри донорів. Окремо проаналізовано динаміку 2025–2026 рр.: рекордне зростання надходжень на провідні фандрейзингові платформи на тлі скорочення масового мікродонорства, поглиблення кризи довіри та донорської втоми, а також вплив призупинення фінансування USAID на грантову залежність сектору.

Специфіка політичної участі українців в умовах невизначеності

2026-10-02T19:09:13+03:00

У статті здійснено аналіз специфіки політичної участі українців в умовах невизначеності, зумовленої воєнним станом, обмеженням проведення виборів та неможливістю реалізації традиційних конвенційних форм впливу громадян на владу. Систематизовано теоретичні підходи до розуміння політичної участі, простежено еволюцію її трактування – від класичного визначення через сприйняття як інструменту громадської активності до розуміння як широкого спектру практик, що трансформуються під впливом цифровізації. Узагальнено класифікацію форм політичної участі за трьома групами: конвенційні (вибори, петиції, членство в партіях, громадські слухання), неконвенційні або протестні (страйки, мітинги, громадянська непокора, радикальні форми) та цифрові (електронне голосування, е-петиції, онлайн-обговорення). Проаналізовано динаміку протестного потенціалу українського суспільства від Революції Гідності 2013 – 2014 рр. до повномасштабного вторгнення, зокрема виявлено нелінійний характер цієї динаміки: фазу латентного накопичення критичного потенціалу у 2022 – 2023 рр. та фазу його реалізації у конкретних протестних акціях 2025 – 2026 рр. (проти закону №12414 щодо антикорупційних органів та на підтримку колишнього міністра оборони). Встановлено, що спільним тригером обох акцій стало не питання війни чи територіальних поступок, а несприйняття непрозорості та недостатньої підзвітності влади. Визначено особливості сучасної протестної мобілізації: використання соціальних мереж, символічної візуальної комунікації (картонки з гаслами) та провідну роль молоді й ветеранської спільноти. Обґрунтовано висновок, що обмеження конвенційних форм участі в умовах воєнного стану призводить до зростання ролі неконвенційних форм, інтегрованих із цифровими каналами мобілізації, а протест починає виконувати функцію механізму контролю за владою за відсутності виборів.

Товариство Червоного Хреста України як неоінституціональний актор гуманітарної дипломатії в умовах трансформації публічної політики під час російсько-українського збройного конфлікту

2026-10-02T19:35:03+03:00

У статті досліджено Товариство Червоного Хреста України як неоінституціонального актора гуманітарної дипломатії в умовах трансформації публічної політики. У межах дослідження гуманітарна дипломатія розглядається як механізм інституційного впливу, через який гуманітарні актори здатні впливати на політичні рішення, практики врядування, формати координації між державою, громадянським суспільством, міжнародними організаціями та місцевими громадами. З позицій неоінституціонального підходу акцент зроблено на тому, що роль ТЧХУ визначається не тільки формальним статусом Національного товариства та належністю до Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, а й сукупністю неформальних практик взаємодії, партнерських мереж, гуманітарної легітимності, організаційної спроможності та довіри до інституції. Визначено, що ТЧХУ функціонує як інституційний посередник між гуманітарними потребами населення, державними рішеннями, міжнародними стандартами, донорами та партнерськими організаціями, локальними механізмами реагування. Під час міжнародного збройного конфлікту Товариство здійснює комплексну та масштабну гуманітарну діяльність, що поєднується з інструментами гуманітарної дипломатії, опосередковується ними та реалізується через них. Доведено, що діяльність ТЧХУ не обмежується сервісною або благодійною функцією, оскільки вона безпосередньо пов’язана з формуванням практик публічної політики у сферах гуманітарного реагування, соціального захисту, охорони здоров’я, інформування про мінну небезпеку, реабілітації, відновлення та підтримки громад. Виокремлено гуманітарну адвокацію та мобілізацію громадськості як напрями, що підтверджують інституційно оформлений характер гуманітарної дипломатії ТЧХУ. Обґрунтовано, що гуманітарна дипломатія ТЧХУ проявляється не лише у зовнішній репрезентації або міжнародній комунікації, а насамперед у практиках укладання партнерств, мобілізації ресурсів, просування гуманітарних стандартів, координації між різними акторами, розвитку локальної спроможності та впливу на державну гуманітарну політик. У цьому контексті ТЧХУ постає як неоінституціональний актор, чия сила, вплив та ефективність полягає не у формальних владних повноваженнях, а в гуманітарній легітимності, довірі, експертності, мережевій взаємодії, міжнародних зв’язках і здатності координувати різнорідні ресурси. Такий підхід дозволяє вивести аналіз ТЧХУ за межі опису волонтерської або благодійної діяльності й розглядати його як повноцінного суб’єкта гуманітарної дипломатії, який діє на перетині міжнародних відносин, публічної політики, гуманітарного врядування та громадянського суспільства.

Публічно-приватне партнерство в системі публічної політики України: інституційні зміни після реформи 2025 року

2026-10-02T19:40:09+03:00

У статті досліджено інституційні зміни у сфері публічно-приватного партнерства в Україні після набрання чинності Законом України «Про публічно-приватне партнерство» від 19 червня 2025 р. № 4510-IX. Метою дослідження є з’ясування як реформа 2025 року створила передумови для утвердження публічно-приватного партнерства як ефективного інституту публічної політики в Україні та виявлення суперечностей, що перешкоджають завершенню цього процесу. Публічно-приватне партнерство (далі – ППП) розглянуто не лише як спосіб фінансування інфраструктури або сукупність договорів, а як інститут публічної політики, становлення якого залежить від узгодженого розвитку нормативно-правової складової, що охоплює формальні правила і процедури, структурно-організаційної, яка характеризує систему акторів, розподіл компетенцій і кадрову спроможність, та ціннісно-парадигмальної, пов’язаної з публічним інтересом, прозорістю, участю і підзвітністю. Установлено, що Закон № 4510-IX найбільшою мірою посилив нормативно-правову складову: розширив коло публічних партнерів і можливих об’єктів, диференціював підготовку проєктів, деталізував конкурсний відбір, форми підтримки, гарантії прав кредиторів, контроль і моніторинг. Водночас структурно-організаційна складова залишається нерівномірно розвиненою через розпорошення компетенцій, несталість проєктних команд, дефіцит кадрового потенціалу та інституційної пам’яті. Найменш формалізованою є ціннісно-парадигмальна складова: публічний інтерес, участь заінтересованих сторін, довіра, відкритість фінансових наслідків, публічна відповідальність, громадський контроль і публічний аудит ще не утворюють цілісного механізму суспільної легітимації ППП. Наукова новизна полягає у виявленні асиметрії між формально-правовим оновленням, організаційною спроможністю та суспільним визнанням партнерства, а також у визначенні критеріїв подальшої емпіричної перевірки результатів реформи.

ШІ-рішення для консульського обслуговування в Україні

2026-10-02T19:47:37+03:00

Актуальність дослідження зумовлена зростаючою потребою в модернізації консульського обслуговування в умовах цифрової трансформації державного управління та повномасштабної війни, яка спричинила масштабне переміщення українських громадян за кордон і суттєво збільшила навантаження на консульські установи. Метою статті є аналіз можливостей, наявного стану та перспектив впровадження рішень на основі штучного інтелекту в систему консульського обслуговування України. Методологія дослідження ґрунтується на порівняльному аналізі міжнародного досвіду використання ШІ у дипломатичній та консульській практиці, контент-аналізі нормативно-правової бази України у сфері цифровізації державних послуг, а також систематизації технологічних рішень за критеріями ефективності, доступності та безпеки. Проаналізовано розвиток електронної черги та системи «е-Консул» як основних складових цифрової трансформації консульської служби України. Окрему увагу приділено перспективам застосування ШІ для автоматизованої обробки та верифікації документів, виявлення шахрайських дій, інформаційної підтримки громадян і створення багатомовних цифрових асистентів. Встановлено, що автоматизація консульських процедур здатна скоротити терміни надання послуг, спростити взаємодію громадян із дипломатичними установами та зменшити адміністративне навантаження на консульських працівників. Водночас подальше впровадження ШІ потребує належного нормативного регулювання, захисту персональних даних, людського контролю та забезпечення достовірності інформації. Зроблено висновок, що наявний рівень цифровізації МЗС України створює передумови для поетапної інтеграції ШІ-рішень у консульську практику. Практичне значення дослідження полягає у визначенні перспективних напрямів модернізації консульського обслуговування та формуванні рекомендацій щодо подальшого розвитку цифрової консульської екосистеми України.

Дієвість моніторингових механізмів Ради Європи та Європейського Союзу: внутрішні чинники імплементації інституційних гарантій демократії в Україні

2026-10-02T21:08:23+03:00

У статті запропоновано пояснювальну модель дієвості моніторингових механізмів Ради Європи та Європейського Союзу, розглянутих як інструменти зовнішнього врядування щодо України. Актуальність теми зумовлена тим, що після набуття Україною статусу кандидата на членство в ЄС, відкриття переговорів про вступ і завершення скринінгу відповідності національного законодавства праву ЄС відповідність висновкам моніторингових органів прямо пов’язана з просуванням до членства та з доступом до фінансування через інструмент Ukraine Facility. Проблему становить парадокс диференційованої дієвості: формально подібні механізми дають різну віддачу, а обов’язковість механізму не пояснює, чому одні висновки конвертуються в інституційну зміну, а інші лишаються нереалізованими. Мета статті – виявити чинники, що визначають дієвість моніторингу, тобто його здатність конвертувати зафіксовану невідповідність у реальну імплементацію інституційних гарантій демократії. Методологічною рамкою слугує концепція зовнішнього врядування у поєднанні з моделлю зовнішнього стимулювання; основним методом – відстеження процесів (process tracing) у трьох контрастних кейсах, дібраних за максимальною варіацією типу важеля: антикорупційному (епізод НАБУ і САП 2025 р.), судовому (добір суддів Конституційного Суду) та у сфері виконання рішень Європейського суду з прав людини. Побудовано модель, у якій дієвість як залежна змінна пояснюється не силою зовнішнього важеля, а конфігурацією трьох внутрішніх чинників держави-адресата: чіткості «нагороди», мобілізаційної спроможності громадянського суспільства та розстановки еліт. Зіставлення кейсів виявило контрінтуїтивну закономірність: за зростання формальної обов’язковості важеля дієвість не зростала, а спадала – найжорсткіший юридично зобов’язальний механізм дав найнижчу дієвість, тоді як матеріальний важіль у поєднанні зі сприятливою внутрішньою конфігурацією – найвищу. Зроблено висновок, що зовнішній стимул є необхідною, але не достатньою умовою імплементації; вирішальною є внутрішня конфігурація держави-адресата. Науковий внесок полягає в переході від опису й типологізації моніторингових механізмів до пояснювальної моделі їхньої дієвості.

Теоретико-методологічні засади дослідження впливу Азійсько-Тихоокеанського регіону на сучасні процеси глобалізації

2026-10-02T21:16:15+03:00

У статті обґрунтовується застосування парадигми глобальних міжнародних відносин, розробленої А. Ачар'єю та Б. Бузаном, для аналізу трансформаційного впливу Азійсько-Тихоокеанського регіону на сучасні процеси глобалізації. Доведено, що традиційний теоретичний інструментарій західної науки міжнародних відносин виявляється методологічно обмеженим та концептуально недостатнім для дослідження якісної специфіки АТР через вкорінений європоцентризм, матеріалістичний редукціонізм та легалістичне упередження. Проаналізовано евристичні обмеження класичних теорій міжнародних відносин щодо завдань дослідження АТР. Зокрема, обґрунтовано, що структурний та наступальний реалізм К. Волтца та Дж. Міршаймера, а також теорія системних змін Р. Гілпіна редукують АТР до пасивного майданчика протистояння великих держав, заперечуючи суб'єктну агентність незахідних акторів. Раціоналістичний ліберальний інституціоналізм Р. Когейна та Дж. Ная, ліберальний міжурядовий підхід А. Моравчика, теорія «ліберального Левіафана» Дж. Ікенберрі та концепція регіонів П. Катценштейна описують азійську архітектуру безпеки як слабку через відсутність наддержавного легалізму, штучно замикаючи її в межах американського імперіуму. Досліджено економічний детермінізм світ-системного аналізу І. Валлерстайна, статичний есенціалізм теорії «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона та європоцентричне «упередження навчання» в системному конструктивізмі А. Вендта. Автор робить висновок, що концептуальне ядро глобальних міжнародних відносин (принципи плюралістичного універсалізму, теорія конститутивної локалізації та субсидіарності норм А. Ачар'ї, концепт м'якого інституціоналізму та парадигма мультиплексного світу) забезпечує адекватне розуміння АТР як активного співтворця поліцентричного світоустрою. Аргументовано методологічні положення про те, що вплив АТР полягає в децентралізації глобалізації, формуванні гібридних економічних і технологічних екосистем та утвердженні глибокого плюралізму в сучасних міжнародних відносинах.

Імплементація демократичних цінностей у політичній системі України: інституційні та соціокультурні механізми, проблеми та перспективи розвитку

2026-10-02T19:52:51+03:00

У статті вперше запропоновано визначення предметного поля дослідження механізмів імплементації демократичних цінностей в політичну систему України, з вказанням основних складових що потребують окремого аналізу та відповідних методологічних підходів, щодо їх дослідження. Для цього розкриваються теоретичні та методологічні засади дослідження демократії, демократичних цінностей та практичні механізми імплементації демократичних цінностей у політичну систему. Обґрунтовується, що демократія є не лише системою політичних інститутів і процедур, а комплексною системою цінностей, яка включає свободу, людську гідність, рівність, верховенство права, політичний плюралізм, громадянську участь та підзвітність влади. Вперше проведено класифікацію основних механізмів імплементації цінностей в політичну систему за критерієм рівнів дослідження та складових політичної системи. Проаналізовано основні наукові підходи до розуміння демократії, зокрема концепції поліархії Р. Даля, громадянської культури Г. Алмонда і С. Верби, інституційного підходу Д. Норта, демократичної консолідації Л. Даймонда та соціокультурної модернізації Р. Інглгарта і К. Вельцеля. Визначено, що до предмету дослідження основних механізмів імплементації демократичних цінностей в політичну систему України мають входити ; особливості політичного і соціально-економічного поступу України в бік демократії, основні інституційні механізми реалізації демократичних принципів, а також проблеми, які ускладнюють процес демократичної консолідації: недостатню ефективність державних інститутів, проблеми забезпечення верховенства права, корупційні ризики, недостатній рівень політичної відповідальності еліт та суперечності політичної культури. Особлива увага приділяється ролі громадянського суспільства, європейської інтеграції та цифрової трансформації як чинникам зміцнення демократичних цінностей. Обґрунтовано, що подальший демократичний розвиток України залежить від здатності держави забезпечити реальне функціонування демократичних інститутів та формування культури активного громадянства.

Ментальний досвід європейської цивілізації та виклики XXI століття

2026-10-02T20:01:46+03:00

Ця стаття присвячена дослідженню ментальної динаміки європейської цивілізації та ролі європейської духовної спадщини в сучасних глобальних трансформаціях. Автор поділяє погляд Семюеля Гантінгтона про те, що однією з найвизначніших ліній конфлікту нашого часу є зіткнення цивілізаційних ідентичностей. Професор Попков підкреслює, що кожна традиція, особливість комунікації, індивідуальна та соціальна реакція на події, а також поведінкова модель несуть у тій чи іншій мірі відбиток відповідної їй цивілізації. Більше того, кожна цивілізація слугує школою випробувань і тріумфів — шляхом до формування фундаментального психологічного паттерну, який відрізняє одну сукупність націй від іншої. У цьому аспекті автор розглядає історичну роль європейської цивілізації. Він демонструє, як європейська цивілізація набувала нових психологічних якостей, ментальних рівнів та підходів до реальності, долаючи гострі історичні випробування — від падіння Західної Римської імперії, через світові війни та потрясіння, і аж до сьогодення. Одним із найцінніших надбань європейського історичного досвіду є Вестфальський мир, базові принципи якого зберігають високу актуальність і значущість донині. ПостаBlockвши в результаті виснажливої Тридцятилітньої війни, цей договір зміг виробити формулу світового порядку, здатну на багато років запобігти спалаху нових воєн, за умови наявності у правителів відповідної політичної волі. Хоча цей порядок зрештою був руйнований серією великих і малих воєн, початкова модель залишається неперевершеною і може бути застосована в теперішньому часі — хоча й у новому історичному, геополітичному та ментальному контексті. Автор розглядає перспективу нового Вестфальського миру (скоріше міжцивілізаційного, ніж міждержавного) як альтернативу спробам будь-якої наддержави встановити монопольне домінування. На цьому етапі провідна роль Європи як культурної матриці всієї західної цивілізації зростає. Європа здатна дати не лише Заходу, а й усьому сучасному світу новий екзистенційний сенс, заснований на її каталозі подоланих історичних випробувань. Крім того, політичний дизайн європейської цивілізації може слугувати моделлю (попри всі її внутрішні суперечності) для грамотного та збалансованого розподілу ролей між усіма учасниками загальноєвропейської програми. Автор стверджує, що специфічний ментально-психологічний код європейської цивілізації полягає в здатності європейців не лише засвоювати уроки своєї історії, а й перетворювати їх на джерело інновацій та розвитку.

Репутаційна асиметрія та трансформація м’якої сили України напередодні та в умовах повномасштабної війни

2026-10-02T20:06:24+03:00

В статті проведено комплексний аналіз еволюції української м’якої сили напередодні та в умовах повномасштабної війни. За допомогою системного, конструктивістського та інституційного методологічних підходів інтерпретовано вітчизняну «м’яку силу» як цілісну систему моделювання міжнародного іміджу країни. Доведено, що до 2022 року головною проблемою для України був помітний дисонанс між її реальним внутрішнім (соціокультурним, політичним) потенціалом та тим, як її оцінювали за кордоном. Для теоретичного окреслення цього явища в роботі введено та обґрунтовано поняття «репутаційна асиметрія», а також охарактеризовано його відмінність від концепції класичного національного брендингу та теорії іміджевого розриву. Завдяки порівняльному аналізу у статті з’ясовано параметри та структурні зрушення в реалізації української м’якої сили напередодні та в умовах повномасштабної війни. На основі дискурс-аналізу матеріалів Українського інституту та «Brand Ukraine» зафіксовано динаміку світових наративів про Україну та інструментів її утвердження в інформпросторі. За допомогою методу кейс-стаді на прикладі діяльності Українського інституту досліджено трансформацію ціннісних, комунікативних та культурних ресурсів у стійкий репутаційний капітал, який посилює міжнародну суб’єктність держави. В роботі підкреслено, що під впливом безпекових загроз вітчизняна модель «м’якої сили» пройшла шлях від вирівнювання репутаційної асиметрії до цілеспрямованого розгортання ціннісних та інформаційних активів як складників загальної оборонної та зовнішньополітичної спроможності. Додатково окреслено орієнтири для повоєнної адаптації української публічної дипломатії, що передбачають розширення наукових, освітніх та цифрових програм задля остаточного подолання стереотипізованого сприйняття нашої держави. Кейс України доводить: у моменти критичних загроз «м’яка сила» переростає межі звичайного культурного представництва, перетворюючись на ефективний інструмент захисту державного суверенітету, утвердження власних смислів та консолідації міжнародної солідарності. Практична цінність одержаних результатів полягає у можливості їх застосування при розробці концепцій державного брендингу та стратегій зовнішньополітичних комунікацій.

Сприйняття західних лідерів анонімними українськими телеграм-каналами новин

2026-10-02T20:13:10+03:00

Стаття присвячена сентимент-аналізу текстів про західних політичних лідерів анонімними українськими телеграм-каналами новин у період з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну до кінця 2024 року. Мета дослідження полягає в оцінці релевантності використання української бібліотеки на основі штучного інтелекту (Ukrainian Roberta base) для автоматичного визначення сентиментів у текстах. Матеріалом дослідження стали експортовані публікації найбільш популярних аннімних телеграм-каналів «Труха» та «Украина Сейчас» за вказаний період, з яких відібрано фрагменти, що містять згадки про західних лідерів (Джо Байден, Дональд Трамп, Олаф Шольц, Борис Джонсон, Ріші Сунак, Емануель Макрон). Методологія включала кількісний підрахунок згадок та застосування сентимент-аналізу для класифікації їх (позитивні, негативні, нейтральні). Аналіз здійснювався за допомогою моделі Ukrainian Roberta base, яка оцінює ймовірність належності тексту до певного сентименту. Результати показали переважання нейтральних згадок у обох каналах, проте «Труха Україна» виявилася більш емоційною, з вищим відсотком негативних та дуже негативних сентиментів порівняно з «Украина Сейчас». Найбільш негативні згадки стосувалися Дональда Трампа та Олафа Шольца (для «Украина Сейчас») і Емануеля Макрона (для «Трухи»). Водночас найбільш позитивні сентименти були зафіксовані щодо Бориса Джонсона («Украина Сейчас»), Ріші Сунака та Джо Байдена («Труха»). Важливим спостереженням стало те, що негативний сентимент часто виникав через наявність заперечних часток або слів із негативною конотацією, а не через реальне негативне ставлення медіа. Позитивні сентименти здебільшого формувалися завдяки цитатам політиків, що містили слова підтримки та емоджі. Тобто наявність позитивних чи негативних сентиментів не означає відповідного ставлення медіа. У висновках наголошено, що сентимент-аналіз на основі ШІ є релевантним для великих масивів даних, проте його результати слід інтерпретувати обережно, оскільки вони відображають лінгвістичні маркери, а не позицію медіа. Дослідження також виявило україноцентричність контенту телеграм-каналів: згадки про західних лідерів здебільшого пов’язані з їхньою підтримкою України або відмовою від неї. Отримані результати можуть бути корисними для подальших досліджень інформаційного впливу анонімних телеграм-каналів та оцінки ефективності інструментів автоматичного аналізу тональності в українському медіапросторі.

Співвідношення когнітивної, інформаційної та гібридної війни

2026-10-02T20:27:43+03:00

У статті комплексно досліджено когнітивну війну як специфічний вимір сучасного політичного протистояння та визначено її співвідношення з інформаційною і гібридною війною. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією сучасних конфліктів, у яких поряд із традиційними військовими засобами дедалі більшого значення набуває вплив на свідомість, сприйняття, цінності та поведінкові установки людини. Метою дослідження є обґрунтування сутності когнітивної війни, визначення її місця у структурі сучасних конфліктів, а також аналіз основних механізмів та інструментів когнітивного впливу. Для досягнення поставленої мети використано загальнонауковий, порівняльний і системний методи та контент-аналіз. Встановлено, що когнітивна, інформаційна та гібридна війни є взаємопов’язаними, проте не тотожними формами протистояння. Інформаційна війна переважно охоплює створення, поширення та контроль інформаційних повідомлень і каналів комунікації, тоді як когнітивна спрямована на процеси їх сприйняття та інтерпретації, формування моделей мислення, переконань і поведінкових установок. Гібридна війна інтегрує інформаційні та когнітивні механізми з військовими, політичними, економічними й іншими інструментами впливу. На прикладі російсько-української війни розглянуто практичне застосування когнітивних технологій, зокрема дезінформації, маніпулювання наративами, використання емоційних тригерів, цифрових платформ та технологій штучного інтелекту. Визначено, що когнітивний вплив має системний і довготривалий характер та може бути спрямований не лише на зміну окремих переконань, а й на підрив довіри до інформації, державних інституцій та усталених моделей інтерпретації реальності. Обґрунтовано необхідність комплексної протидії когнітивним загрозам через поєднання інституційних і технологічних механізмів, розвиток медіаграмотності, критичного мислення та посилення суспільної когнітивної стійкості.

Українська національна традиція і сучасна символічна політика

2026-10-02T20:49:37+03:00

Проаналізовано взаємозв’язок української національної традиції і сучасної символічної політики. охарактеризовано на основі історичного та системного методів їх складне співвідношення. З’ясовано еволюцію української національної символіки з урахуванням культурних, релігійних та політичних традицій. Виявлено символічні детермінанти формування нової моделі національної єдності. Визначено роль національної символіки в умовах російсько-української війни. Систематизовано здобутки і основні напрями удосконалення символічної політики України. Проаналізовано можливості інструменталізації традицій у символічній політиці. Звернено увагу на вірогідні ризики використання діючою владою та політиками традиційних символів для легітимації свого статусу або мобілізації підтримки серед населення. Зроблено висновки, згідно яких: 1) політичні традиції, з одного боку, консолідують народ і створюють формулу традиціоналізму як ідеології виживання, але, з іншого боку, ці традиції потребують постійного оновлення через взаємодію з інноваційною діяльністю, створення власної філософії традиціоналізму, що поєднуватимуть національні особливості з викликами сучасності; 2) сучасне українське державотворення стоїть перед необхідністю інституціоналізації принципово нових політичних традицій, що народилися в умовах російсько-української війни; відповідно це включає закріплення новітніх практик та створення механізмів їх передачі майбутнім поколінням як невід'ємної частини політичної культури; 3) цифрова епоха створює унікальні можливості для розвитку політичних традицій шляхом новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, які дозволяють залучати до політичного процесу мільйони громадян, формувати нові форми участі та контролю й водночас вимагають переосмислення традиційних уявлень про політичну стабільність та спадкоємність, баланс між збереженням національної автентичності та відкритістю до глобальних тенденцій, між героїзацією минулого та його критичним переосмисленням.

Ультраправі партії у Великій Британії крізь призму їх медійного іміджу

2026-10-02T20:57:19+03:00

Мета статті – виявити причини росту популярності ультраправих партій у Великій Британії та її зв'язок із можливими змінами у зовнішній політиці країни. Британська політична система та система прийняття рішень викликає здивування своєю непридатністю вирішувати нагальні завдання порядку денного, що руйнує суспільну довіру. Прикладом можуть слугувати три сучасні ультраправі партії у Великій Британії: Reform UK, Reclaim Party та Restore Britain. Слоган головної сторінки Reform UK «Британія зламана. Британії потрібні реформи» визначає занепад; мігранти для них є головною проблемою, вирішення якої змінить усе. Слоган партії Reclaim «Твоє майбутнє. Забери його назад» представляє відновлення як повернення. Щось, що вже належало суспільству, втрачено, і політика стає засобом його повернення. Британія уявляється захопленою, спотвореною та збитою з курсу. Партія Restore Britain має слоган «Нам не потрібно оновлювати Британію. Нам потрібно відродити Британію». Інший слоган «Make Britain Safe Again» підсумовує цю обіцянку одним рядком. На вебсайті та в політичних матеріалах безпека символізує суспільний порядок, за якого кордони контролюються, загрози чітко називаються, а держава діє рішуче. Усі три партії цікаві передусім своєю антимігрантською та націоналістичною риторикою. З точки зору психології, ця ідеологія є анти-емпатичною; вона закликає не втручатися в міжнародні конфлікти, такі як війна в Україні, а займатися натомість «чисткою власного дому». Безпосередньо з війною в Україні пов’язана проблема зниження довіри до політиків, а разом з цим і небажання брати участь у вирішенні політичних та безпекових проблем. У перспективі, оскільки такий чинник політичних змін як ріст популярності ультраправих, і ширше радикальних (у тому числі ультралівих) партій, буде тільки зростати, то буде необхідно не тільки дослідити окремі кейси, але й порівняти їх із континентальними кейсами. Інший важливий напрям досліджень – вплив популярності ультраправих у Великій Британії на зовнішню політику країни – також потребує додаткових наукових пошуків.