Політичне життя

Титул і зміст наукового журналу "Політичне життя"

2025-07-18T10:34:55+03:00

«Політичне життя» – загальнополітичний, навчальний, науковий, науково-популярний журнал, присвячений дослідженням у сфері соціально-політичного та соціогуманітарного наукового знання. Тематика поданих статей має відповідати актуальним проблемам соціально-політичної реальності та сучасного політичного дискурсу. Практичне значення авторських статей має бути спрямоване на дослідження та рекомендації, які розкривають – світові, загальнонаціональні та регіональні політичні процеси; актуальні проблеми міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій; шляхи вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування.

Макет журнала в повному форматі.

2025-07-18T10:38:58+03:00

Вимоги до авторських оригіналів статей.

2025-07-18T10:43:12+03:00

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам МОН України.

Операціоналізація інституціоналізації політичних партій у сучасних компаративних дослідженнях

2025-07-18T10:50:25+03:00

Інститут політичної партії є фундаментальним елементом політичної системи практично кожної країни світу, незалежно від політичного режиму чи характеру владних відносин в державі. У політичних системах партії відіграють важливу роль у легітимації політичної влади, артикуляції інтересів, мобілізації виборців та відтворенні політичної еліти. Водночас ефективність, стабільність і довготривала життєздатність політичних партій значною мірою визначаються ступенем їх інституціоналізації. Саме тому в статті здійснено спробу осмислити інституціоналізацію політичної партії як ключову змінну в порівняльних дослідженнях. Інституціоналізація політичних партій розглядається як складний, багатовимірний процес, що охоплює не лише формальне закріплення організаційної структури партії, а й ефективність її функцій, здатність до адаптації в динамічному політичному середовищі, а також легітимність у очах суспільства. Такий підхід дозволяє не лише оцінити глибину політичного вкорінення партії, а й проаналізувати її роль як стабілізуючого або деструктивного чинника в політичній системі. У статті обґрунтовується, що інституціоналізація може розглядатися як змінна, яка виступає як у ролі залежної (визначеної політичними, соціальними та інституційними умовами), так і незалежної (впливаючої на політичну стабільність, виборчу поведінку, легітимність політичного режиму тощо). Особливу увагу в дослідженні приділено характеристиці системи критеріїв та підкритеріїв інституціоналізації політичних партій, яка може бути застосована у компаративному аналізі як демократичних, так і авторитарних політичних систем. До таких критеріїв віднесено: нормативно-правовий (відповідність діяльності партії законодавчому полю), структурно-організаційний (наявність чіткої внутрішньої структури, процедур прийняття рішень), функціональний (ефективність виконання представницької, мобілізаційної та контрольної функцій), фінансовий (прозорість джерел фінансування, відповідність законодавчим вимогам), ідеологічний (стійкість ідеологічної ідентичності, наявність програмних документів). Крім того, запропоновано враховувати додаткові критерії, зокрема комунікативний (взаємодія з виборцями та ЗМІ) й етнонаціональний (політика щодо національних меншин, участь у регіональній політиці), релігійний, гендерний тощо.

Політичний консалтинг в Україні: сучасні напрямки, виклики та перспективи розвитку

2025-07-18T11:07:20+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу політичного консалтингу в Україні, що функціонує в умовах безпрецедентних викликів повномасштабної війни та динамічних суспільних трансформацій. Досліджено еволюцію цієї сфери з початку 90-х років до сьогоднішнього стану, висвітлено ключові етапи її становлення та адаптації до змін політичного ландшафту та медіа середовища. Особливу увагу приділено сучасному стану політичного консалтингу, окреслено його основні напрямки діяльності в умовах воєнного часу, включаючи стратегічні та антикризові комунікації, GR та міжнародне лобіювання, Digital-консалтинг, аналітичну підтримку та роботу з цільовими аудиторіями. Центральним елементом аналізу є вплив ключових суспільних настроїв, зафіксованих провідними українськими соціологічними центрами (КМІС, Соціологічна група «Рейтинг», Центр Разумкова, SOCIS, Фонд «Демократичні ініціативи») протягом 2022-2025 років (зокрема, висока довіра до ЗСУ та волонтерів, коливання довіри до влади, віра в перемогу, запит на справедливість, занепокоєність корупцією), на формування та реалізацію політичних стратегій та комунікацій. Розкрито важливу роль політичних експертів та аналітиків (як-от Володимир Фесенко, Віталій Бала, Кость Бондаренко, Олег Саакян, Микола Давидюк) як інтерпретаторів соціологічних даних та контексту політичних процесів. Систематизовано головні виклики та проблеми, з якими стикається галузь в Україні (відсутність регулювання, етичні дилеми, специфіка роботи під час війни, інформаційна війна, фінансові обмеження, брак кадрів). Визначено ключові перспективи та напрямки подальшого розвитку та удосконалення політичного консалтингу, включаючи необхідність законодавчого врегулювання, посилення етичних стандартів, розвиток аналітичної бази, спеціалізації, впровадження технологічних інновацій та адаптацію до потреб післявоєнної відбудови. Підкреслюється важливість прозорості та професіоналізму політичних консультантів для сприяння демократичним процесам та ефективній взаємодії влади та суспільства у складний період української історії.

Інституційне представництво корінних народів України на прикладі Меджлісу кримськотатарського народу

2025-07-18T11:14:51+03:00

У статті проведено аналіз механізмів і практик інтеграції Меджлісу кримськотатарського народу до системи публічного управління та громадянського суспільства України як прикладу інституційного представництва корінного народу. Показано, як Меджліс виконує функції посередника між кримськотатарським народом, органами державної влади й міжнародною спільнотою, забезпечуючи політичну суб’єктність і захист прав кримських татар в умовах тимчасової окупації. Застосовано інституціональний та комунікативно-аналітичний підходи, які дозволяють вивчити формальні та неформальні канали взаємодії Меджлісу з органами державної влади, механізми його участі у процесах нормотворення, стратегічного планування та реалізації державної політики у сферах реінтеграції, освіти, культури, безпеки та правозахисту. Розглянуто приклади діяльності в межах Кримської платформи, співпраці з парламентськими комітетами, міністерствами та інститутами громадянського суспільства. Результати дослідження засвідчили, що Меджліс послідовно формує багаторівневу систему взаємодії з державними структурами, яка включає як участь у дорадчих органах і розробці нормативних актів, так і стратегічну комунікацію з міжнародними партнерами. Його діяльність спрямована на створення умов для реалізації прав кримськотатарського народу в межах української правової системи, попри відсутністі закріплення його правовогостатусу як представницького органу корінного народу. Особливе значення має соціальна, правозахисна та інформаційна діяльність Меджлісу. Інституція бере участь у реалізації програм підтримки внутрішньо переміщених осіб, співпрацює з системою освіти задля збереження мовного й культурного середовища, а також виконує функцію національного адвокаційного суб’єкта у правових процесах. Медіа-активність і аналітична діяльність посилюють роль Меджлісу у формуванні публічного дискурсу з питань деокупації Криму. Підкреслено, що Меджліс виконує функції не лише представницького, а й інтегративного органу, який демонструє здатність до адаптації, взаємодії з владою та залучення до політичного процесу. Проте повна правова інституціоналізація цього статусу вимагає закриплення правового статусу представницького органу корінного народу Кабінетом Міністрів України відповідно до статті 8 Закону України «Про корінні народи України» та Порядку закріплення правового статусу представницького органу корінного народу України та позбавлення такого статусу, включаючи доопрацювання низкі підзаконих актів та внесення змін в деяки діючи законодавчі акти України, зокрема у виборче законодавство та запровадження механізмів квотного представництва корінних народів в органах влади.

Еволюція моделей політичної участі: від класичних концепцій до цифрової епохи Е-демократії

2025-07-18T11:21:01+03:00

У статті здійснено системний аналіз еволюції концепції політичної участі як ключового індикатора демократичного розвитку суспільства. Проведено комплексний теоретичний аналіз трансформації цього феномену від класичних філософських концепцій до сучасних моделей, що формуються під впливом цифрових технологій та змін у демократичних інститутах. Розглянуто історичні етапи становлення поняття «політична участь», починаючи з ідей активного громадянства в античній політичній думці, де колективне прийняття рішень у полісах було безпосередньою формою участі, завершуючи концепціями ліберальної, деліберативної та партисипаторної демократії XX–XXI століття. Протягом історії поняття "політична участь" зазнало значних змін, перетворившись з опису безпосередньої форми участі у справах громади на представницькі та інституціалізовані механізми сучасносного впливу на політику та інші сфери буття. Особливу увагу приділено її трансформації під впливом домінування різних моделей демократії: елітарної, плюралістичної, партисипаторної та деліберативної. Також, автор систематизував основні наукові підходи до аналізу політичної участі виділивши такі моделі як: громадянського волюнтаризму, що акцентує увагу на добровільній участі громадян; теорії раціонального вибору, яка розглядає участь як результат раціональних рішень індивідів, спрямованих на максимізацію власної вигоди; соціально-психологічних пояснень, що фокусуються на впливі соціальних норм, ідентичності та психологічних чинників. Мобілізаційні концепції: вивчають процеси організованої мобілізації громадян до участі; протестної участь, яка аналізує форми незгоди та публічного висловлення невдоволення; дополітичної участі, що охоплює форми активності, що не є прямо політичними, але можуть мати політичні наслідки. Виокремлено новітні підходи, які акцентують увагу на неінституційних, горизонтальних та індивідуалізованих формах активності. Особливу увагу приділено впливу цифровізації, яка зумовлює поширення горизонтальних форматів участі, активізацію онлайн-активізму, петицій, взаємодії через соціальні мережі та цифрові платформи. Автор підкреслює зростаючу роль цифрових форматів участі, які виходять за межі традиційного голосування і партійної діяльності. Обґрунтовується теза про перехід політичної участі до гібридної моделі у XXI столітті. Ця модель синтезує класичні інституційні механізми з новими цифровими інструментами горизонтальної мобілізації та впливу на політичні рішення. Доведено, що політична участь у XXI столітті є багатовимірним феноменом, який включає як традиційні офлайн-формати, так і нові цифрові платформи, що функціонують у режимі горизонтальної мобілізації. Продемонстровано вплив цифрових технологій на зростання ролі індивідуалізованих і неінституційних форм участі, зокрема в межах е-демократії, платформ краудсорсингу, соціальних мереж, онлайн-петицій та алгоритмізованої політичної поведінки. Ці чинники сприяють розширенню, але водночас і ускладненню громадянського залучення. Окреслено особливості політичної участі в Україні в контексті пострадянської трансформації, цифровізації державного управління, регіональної політичної культури та недовіри до інститутів. Проаналізовано український контекст розвитку політичної участі, де пострадянська недовіра до інституцій поєднується з активізацією цифрової участі та впливом волонтерського руху, а також практики е-петицій. Застосовано міждисциплінарну методологію: системний підхід, структурно-функціональний аналіз, компаративний і типологічний методи. Аргументовано, що ефективна демократизація потребує не лише цифрових інструментів участі, а й переосмислення її структурних, мотиваційних, ціннісних і комунікативних чинників. Стаття формулює теоретичні засади для подальшої розробки інтегративної моделі політичної участі в умовах гібридної демократії та цифрової трансформації.

Інституційна спроможність деокупованих територіальних громад в умовах постконфліктної трансформації

2025-07-18T11:33:25+03:00

Стаття присвячена аналізу інституційної спроможності деокупованих територіальних громад у контексті постконфліктної трансформації, виявлення ключових бар’єрів та можливостей, а також формування рекомендацій для підвищення ефективності місцевого врядування у кризових умовах. Розглянуто інституційну спроможність деокупованих територіальних громад як ключовий чинник успішного післявоєнного відновлення. Проаналізовано сучасні підходи до оцінювання спроможності громад, наведено класифікацію типів спроможності та обґрунтовано необхідність її переосмислення у контексті постконфліктної трансформації. Значну увагу приділено аналізу практичних кейсів, зокрема досвіду Херсонщини, що демонструє критичну роль гуманітарного, оперативного й стратегічного рівнів відновлення. Успішність цього процесу залежить від здатності громад до самоорганізації, адаптації до нових викликів, мобілізації ресурсів та ефективної взаємодії з державними інституціями, громадянським суспільством та міжнародними партнерами. Визначено основні виклики та пріоритети, серед яких – потреба в оновленні підходів до публічного адміністрування, впровадженні перехідних моделей управління, активізації міжсекторальної взаємодії та адаптації до безпекових і демографічних змін. Наголошено на важливості стратегічного планування, аналітичного супроводу рішень і залучення громадянського суспільства до формування політики відновлення. Відзначено, що формування інституційної спроможності деокупованих громад невід’ємно пов’язане з реалізацією комплексного перехідного етапу, який передбачає не лише просторово-адміністративні трансформації, а й глибокі інституційні, правові та управлінські зміни, необхідні для відновлення легітимного врядування, забезпечення базових функцій держави та поступового повернення населення. Сформульовано перспективні напрями подальших досліджень, пов’язаних із вимірюванням стійкості громад, ефективністю тимчасових адміністративних рішень та розробкою моделей сталого розвитку у поствоєнних реаліях.

Вплив війни на функціонування політичних інститутів в Україні: виклики правовій державі

2025-07-18T11:39:41+03:00

Стаття присвячена дослідженню ролі політичних інститутів у збереженні принципів правової держави в умовах війни, спричиненої повномасштабною агресією російської федерації проти України у 2022 році. У роботі окреслено вплив війни на ключові політичні інститути, зокрема, законодавчу, виконавчу. та судову владу, проаналізовано механізми забезпечення верховенства права в умовах воєнного стану, а також визначено основні виклики і перспективи їх функціонування. Дослідження базується на застосуванні структурного неоінституціоналізму як основного методологічного підходу до аналізу політичних інститутів у умовах адаптації системи до кризових умов. Системний підхід дозволив розглядати політичні інститути як елементи єдиної політичної системи, що зазнає змін під впливом війни. Для емпіричного підтвердження було застосовано компаративний метод, який дозволив виявити особливості трансформації українських інституцій у порівнянні з аналогічними процесами в інших державах, що переживали воєнні конфлікти. У даній статті обґрунтовано те, що війна створює значні виклики для функціонування політичних інститутів, такі як посилення впливу виконавчої влади, ризики обмеження демократичних процедур та необхідність адаптації правової системи до воєнних реалій. Визначено, що в умовах воєнного стану існують основні загрози для правової держави, серед яких ризик авторитарних тенденцій, скорочення громадянських прав та вплив на незалежність судової влади. Окрему увагу також приділено аналізу заходів, що сприяють збереженню політичних інституцій та їх спроможності функціонувати під час війни. Наголошується, що навіть в умовах особливого правового режиму воєнного стану має зберігатися баланс між забезпеченням національної безпеки та дотриманням принципів правової держави. Зроблено висновок щодо необхідності збереження контролю за діяльністю влади, недопущення узурпації та зміцнення механізмів правової відповідальності. Підкреслено, що після завершення війни відновлення правової держави має відбуватися через посилення демократичних реформ, забезпечення прозорості роботи політичних інститутів та розширення ролі громадянського суспільства. У свою чергу, інтеграція міжнародного досвіду та співпраця з європейськими структурами є важливими чинниками для формування ефективної системи правового регулювання у повоєнний період. Отримані результати дозволяють оцінити сучасні виклики для політичних інститутів, механізми їхньої адаптації до умов війни, а також перспективи зміцнення демократичних стандартів після її завершення.

Сучасний стан нормативно-правового регулювання державно-приватного партнерства як інституту публічної політики в Україні

2025-07-18T11:45:50+03:00

В умовах сучасних викликів і необхідності відновлення України після руйнівної війни, державно-приватне партнерство (ДПП) як інститут публічної політики набуває особливого значення як один із ключових пріоритетів урядових програм розвитку. Ця форма співпраці між державними структурами та приватним бізнесом сприяє залученню значних інвестиційних ресурсів, які є критично необхідними для відновлення економіки, розвитку соціальної інфраструктури та підвищення соціальних стандартів суспільства. У зв'язку з руйнівними наслідками війни, потреби у фінансуванні значно перевищують можливості держави та обсяги міжнародної допомоги. У таких умовах акцент на активізацію співпраці з приватним сектором має перспективу стати потужним імпульсом післявоєнної відбудови України, дозволивши залучити значний обсяг іноземних інвестицій в ключові сфери економіки. Очевидно, що для ефективної реалізації таких ініціатив необхідно вдосконалювати нормотворчу діяльність що регулює ДПП, адаптуючи їх норми до сучасних умов та викликів. Вивчення та аналіз міжнародної нормативно-правової бази дає змогу запозичити та впровадити позитивний досвід в Україні, обравши стратегію інтенсивного економічного розвитку країни, незважаючи на всі несприятливі фактори, проблеми та ризики, адже саме нормативна база є першочерговою основою стрімкого прогресу будь-якої держави, тому обрана тема є актуальною. У статті акцентовано увагу на сучасному стані законодавства, що регулює державно-приватне партнерство в Україні, та необхідності його адаптації до поточних викликів сьогодення. Розглянуто значення державно-приватного партнерства і особливості взаємодії між бізнесом та державою. Проведено аналіз основних нормативних актів, що регламентують державно-приватні відносини, запропоновано авторську класифікацію нормативних документів, що складають сучасну систему регулювання ДПП в Україні. Визначено ключові нормативні та інституційні бар’єри, які стримують розвиток партнерських відносин між державою і приватним сектором, особливо на рівні територіальних громад, що зазнали значних втрат унаслідок війни. Обґрунтовано напрями вдосконалення законодавчої бази для ефективної реалізації проектів ДПП, зокрема щодо посилення державних гарантій приватним інвесторам та адаптації нормативно-правового забезпечення до сучасних викликів у контексті відбудови України.

Зміна кліматичних умов світу як глобальний виклик трансформацій владних відносин

2025-07-18T13:58:17+03:00

У статті досліджено вплив глобальних викликів, зокрема зміни кліматичних умов, на владні відносини. Кліматичні зміни розглянуто як проблему, що спричиняє низку негативних наслідків для розвитку суспільства, зокрема значні економічні збитки, дефіцит питної води, погіршення якості води, нові захворювання, зростання чисельності екологічних біженців тощо. Цей глобальний виклик позначається на характері владних відносин, що посилює усвідомленість та відповідальність політичних суб’єктів у підтримці екологічної безпеки на рівні держави, а також потребу представлення економічних та екологічних інтересів держави, спільної діяльності на міжнародному рівні, зокрема у визначенні організаційних структур урядування щодо екологічної безпеки планети. Акцентовано увагу на тому, що уряди сучасних країн зіштовхуються з необхідністю розробки та впровадження довгострокових стратегій, орієнтованих на адаптацію економіки, інфраструктури та соціальної політики до нових реалій. Підкреслено значимість включення екологічних пріоритетів до стратегій розвитку сучасного суспільства та необхідність міжнародної координації для створення ефективних механізмів управління глобальними екологічними загрозами. Розглянуто спроби об’єднання зусиль світової спільноти у вирішенні екологічних проблем, що розпочались із затвердження і реалізації Програми ООН з довкілля (1972 р.). Це започаткувало наукові дослідження зміни клімату та міждержавної співпраці. Акцентується увага на Рамковій конвенції OOH про зміну клімату (1992 р.), Кіотському протоколі (1997 р.) та Паризькій угоді (2015 р.). У статті розкрито значення цих ключових документів, які визначають глобальні підходи до боротьби з кліматичними змінами та закріплюють принципи сталого розвитку. Звернено увагу на важливість розвитку екологічної дипломатії як засобу формування міжнародного діалогу та узгодження позицій різних країн. Детально розглянуто зусилля, спрямовані на інтеграцію «зелених» технологій, розвиток відновлюваної енергетики, а також впровадження законодавчих ініціатив, орієнтованих на зниження екологічного навантаження. У статті відзначено, що одним із ключових елементів реалізації екологічної політики є екологічна відповідальність не лише влади, а й суспільства. Наголошено, що стратегічно важливими завданнями і напрямами екологічної політики сучасних держав є активізація, як внутрішньо-, так і зовнішньополітичної співпраці, міжнародної кооперації, сприяння формуванню екологічної свідомості і культури громадян, екологічної дипломатії, подолання соціально-політичної інертності країн у формуванні екологічно безпечного майбутнього. Підсумовано, що успішність реалізації екологічної політики залежить від здатності подолати соціально-політичну інертність та залучення всіх зацікавлених сторін до спільного вирішення проблеми збереження екосистем для нинішніх і майбутніх поколінь.

Когнітивні упередження в міжнародній політиці як фактор політичної динаміки

2025-07-18T14:03:41+03:00

У статті проаналізовано когнітивні упередження як один із ключових, але недостатньо врахованих чинників міжнародної політичної динаміки. Сучасна міжнародно-політична система побудована на припущенні, що актори діятимуть передбачувано й у межах формалізованих процедур і стратегій. Водночас реальна політична поведінка часто відхиляється від цих очікувань через вплив емоцій, когнітивних упереджень і спотвореного сприйняття. У результаті система, що має забезпечувати стабільність, виявляється вразливою до збоїв у моменти, коли поведінка акторів виходить за межі передбачених сценаріїв. Гіпотеза дослідження полягає в тому, що когнітивні упередження є не випадковими помилками, а системними особливостями людського мислення, які суттєво впливають на сприйняття загроз, вибір політичних стратегій і перспективи мирного врегулювання конфліктів. Попри те, що поведінкові підходи вже здобули визнання в економічній науці завдяки роботам Д. Канемана, А. Тверського та їхніх послідовників, у політичних дослідженнях ці механізми досі залишаються недостатньо вивченими. Авторкою запропоновано авторську класифікацію когнітивних упереджень, шляхом їх поділу на п’ять груп: упередження, пов’язані з обробкою інформації та мисленням; упередження, пов’язані з впливом емоцій; упередження при ухваленні рішень та дій; соціальні та міжгрупові упередження; а також упередження, пов’язані з пам’яттю та сприйняттям часу. Для кожної групи проаналізовано механізми їхнього впливу на політичне мислення і поведінку, з ілюстрацією на прикладах реальних політичних ситуацій. У результаті дослідження зроблено висновок, що когнітивні упередження є не лише психологічною характеристикою індивідуального мислення, а й системним чинником, що впливає на колективні політичні процеси на національному та міжнародному рівнях. Їхнє ігнорування в аналітичних моделях знижує здатність пояснювати й передбачати поведінку політичних акторів у кризових ситуаціях, що обмежує ефективність традиційних підходів у сфері міжнародної політики. Підкреслено перспективність подальшого розвитку поведінкових підходів у політичній науці, що дозволить створити більш реалістичні та дієві стратегії в умовах зростаючої невизначеності та поведінкової складності сучасного світу.

Нормативно-правові засади двосторонніх відносин України з державами Південного Кавказу

2025-07-18T14:09:23+03:00

У статті досліджуються нормативно-правові засади розвитку грузинсько-українських, азербайджансько-українських та вірменсько-українських відносин у 1991-2025 рр. на основі вивчення змісту міждержавних угод та національних програмних і стратегічних документів України, Грузії, Азербайджану та Вірменії, що регламентують їхню зовнішню політику (концепції та стратегії національної безпеки, воєнної безпеки, зовнішньополітичної діяльності й публічної дипломатії та урядові програми). Відповідно до змісту даних документів автор виокремлює та пояснює фактори, що впливають на специфіку розвитку двосторонніх відносин України з відповідною державою Південного Кавказу, а саме: визначення чотирма державами своїм зовнішньополітичним пріоритетом активної участі в європейських політичних процесах й поглибленні співробітництва з ЄС і НАТО, інтерес до розвитку багатостороннього міждержавного співробітництва в межах однакових міжнародних організацій (ГУАМ, ОЧЕС, Рада Європи, ОБСЄ, ООН) та нестабільна регіональна військово-політична й безпекова ситуація з огляду на активні та «заморожені» військові конфлікти на територіях чотирьох держав (російсько-українська війна, російсько-грузинська війна, вірменсько-азербайджанський конфлікт в Нагірному Карабасі). Окрім цього, автор визначає та порівнює сприйняття Україною та державами Південного Кавказу один одного як політичних акторів, а також задекларовані в документах принципи, форми й ключові напрями розвитку відносин як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні. Результати дослідження, зокрема, встановлюють, які з держав Південного Кавказу згідно з положеннями проаналізованих документів є більш пріоритетними для України для розвитку двосторонніх відносин, і навпаки – якою мірою Грузія, Азербайджан та Вірменія визначають важливість поглиблення співпраці з Україною.

Встановлення кордонів КНР із країнами Центральної Азії: історія та наслідки

2025-07-18T14:14:22+03:00

У статті розглядається процес врегулювання прикордонних проблем КНР з Казахстаном, Киргизстаном та Таджикистаном. Проблема кордонів у регіоні мала довгу і дуже складну історію, у якій були задіяні численні держави, які існували на території сучасної Центральної Азії. З одного боку, точна делімітація та демаркація кордонів у історичні часи була неможлива, а з ХІХ сторіччя питання кордонів залежало від позиції спочатку Російської імперії, а потім СРСР. Обидві ці країни не розглядали Китай як рівного, тому питання кордонів найчастіше вирішалося «на місцях» та не документувалося досить точно. Таким чином, з 1991 року виникли численні проблеми у демаркації кордонів нових держав та КНР, які ускладнювалися процесом державотворення у перших та деякій неготовності Пекіну до виникнення на його кордоні нових держав та численними негативними наративами минулого. Основні імперативи зовнішньої політики КНР формувалися у відповідь на міжнародні зміни і тому мали реактивний характер. При цьому яскраво видимою була спроба Китаю вирішити внутрішні проблеми за рахунок співпраці із державами Центральної Азії. Переговори про встановлення спільних кордонів між Китаєм та центральноазійськими республіками у 1990-х роках відіграли основоположне значення для встановлення добросусідських стосунків між Центрально-Азійськими республіками та Китаєм, що вигідно відрізняло аналогічний процес з іншими сусідами, але саме під час врегулювання прикордонних проблем Пекін отримав деяке територіальне прирощення, що було просто неможливо у попередній період, уникнувши погіршення відносин з сусідами, і, таким чином, ізоляції країни у регіоні та на міжнародній арені. Таким чином, при встановленні кордонів з республіками Центральної Азії Китайська Народна Республіка повністю виконала власні політико-дипломатичні завдання.

Форми та напрями співпраці Товариства Червоного Хреста України з компонентами міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця

2025-07-18T14:19:10+03:00

У статті проаналізовано статус та місце ТЧХУ в системі Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та політико-правові засади співпраці ТЧХУ з компонентами Міжнародного Руху. Аргументовано, що напрямом «Сooperation» є основним механізмом функціонування Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця як єдиної системи, та відображає взаємовплив і взаємозв’язок компонентів Міжнародного Руху. Надано загальний аналіз реалізації мандату й функцій ТЧХУ за напрямом «Сooperation», роль компонентів Міжнародного Руху у забезпеченні сталості і діяльності ТЧХУ як приймаючого Національного товариства. Охарактеризовано статус, напрямки та форми діяльності кожного з компонентів Міжнародного Руху в Україні з 2014 року, і особливо після повномасштабного вторгнення росії в Україну, з 24 лютого 2022 року, та їх вплив на забезпечення гуманітарних потреб в Україні. Виокремлено форми і напрями співпраці ТЧХУ з кожним компонентом Міжнародного Руху, і впливу Міжнародного Руху на зміцнення інституційної спроможності ТЧХУ. Зроблено висновок щодо унікальності досвіду співпраці в Україні всіх міжнародних компонентів Міжнародного Руху при домінуючій координуючій ролі ТЧХУ як приймаючого Національного товариства у забезпеченні ефективної взаємодії всіх компонентів Міжнародного Руху відповідно Севільської угоди 2:0 під час міжнародного збройного конфлікту. Визначено, що зараз ТЧХУ є авторитетним і спроможним Національним товариством, який забезпечує ефективну співпрацю з компонентами Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в умовах міжнародного збройного конфлікту високого ступеня інтенсивності. Обґрунтовано позитивний вплив компонентів Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця на інституційну та функціональну сталість і спроможність ТЧХУ ефективно виконувати свій мандат та допоміжну функцію для держави в гуманітарній сфері, зокрема у фінансуванні гуманітарної діяльності, розвитку матеріальної бази і менеджменту, підвищення кваліфікації персоналу, підтримки місцевих організації, спільної проєктної діяльності. Підкреслено унікальні форми, масштаби і досвід співпраці МКЧХ, Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та Національних товариств в подоланні гуманітарних наслідків міжнародного збройного конфлікту, спричиненого агресією росії проти України. Підкреслено унікальну лідируючу роль ТЧХУ в координації діяльності компонентів Міжнародного Руху на території України.

Як помітити слона?: технологічний підхід як методологічна основа дослідження політичної пропаганди

2025-07-18T12:12:06+03:00

Дослідження розглядає технологічний підхід як методологічну основу аналізу політичної пропаганди, підкреслюючи її зростаючу актуальність у сучасному інформаційному середовищі. Метою дослідження є вивчення евристичного потенціалу технологічного підходу в розкритті сутності та принципів функціонування політичної пропаганди, зокрема, увага зосереджується на тому, як вона формує громадську думку та поведінку за допомогою складних технологічних засобів. Методологія використовує інтегративну структуру, що поєднує аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний та метод сходження від абстрактного до конкретного. Технологічний підхід інтегрує знання з політології, психології, культурології, соціології та комунікативістики, забезпечуючи багатовимірний погляд на функціонування пропаганди. Дослідження показує, що ефективна пропаганда діє як система раціональних, структурованих, цілеспрямованих процесів, покликаних впливати на громадську думку та досягати політичних цілей. Основні результати демонструють, що пропагандистські технології є інституціоналізованими системами, відмінними від спорадичних прийомів, і характеризуються універсальністю, можливістю багаторазового використання та адаптивністю до конкретного контексту. Наприклад, когнітивні викривлення та емоційні тригери слугують операційними механізмами в психологічній пропаганді, тоді як символи, міфи та ритуали домінують у культурній пропаганді. Комунікативні технології, такі як фреймінг і формування порядку денного, використовують засоби масової інформації та цифрові платформи для формування публічного дискурсу. У дослідженні зроблено висновок, що технологічний підхід має унікальну можливість синтезувати міждисциплінарні знання, пропонуючи практично-орієнтовану призму для аналізу та протидії пропаганді. Його інтегративна методологія підкреслює роль пропаганди в конструюванні альтернативних реальностей, легітимації влади та сприянні суспільному консенсусу. Результати дослідження мають важливе значення для медіаграмотності, критичного мислення та демократичної стійкості, особливо в умовах ескалації інформаційно-психологічних операцій у міжнародних відносинах. Вивчаючи технологічне ядро пропаганди, дослідження сприяє глибшому розумінню безпеки, публічної дипломатії та етичних викликів цифрової дипломатії у XXI столітті.

Меметизація політичних партій: трансформація політичної комунікації в цифрову епоху

2025-07-18T12:21:00+03:00

У статті досліджується феномен меметизації політичних партій як сучасної тенденції політичної комунікації в цифрову епоху. Мета дослідження полягає в комплексному аналізі механізмів використання мемів у політичному дискурсі та оцінці їхнього впливу на трансформацію політичної комунікації. Методологічна основа дослідження поєднує контент-аналіз політичних мемів, порівняльний аналіз меметичних стратегій різних політичних сил та критичний дискурс-аналіз для вивчення наслідків меметизації для демократичних процесів. Дослідження теоретично ґрунтується на працях сучасних дослідників політичної комунікації, медіадосліджень та цифрової культури, які концептуалізують меми як одиниці культурної інформації, що поширюються через імітацію та реплікацію, набуваючи соціальної значущості. У роботі ідентифіковано кілька рівнів меметизації політичних партій: інструментальний (використання мемів як інструментів політичного маркетингу), структурний (трансформація організаційних структур під впливом мемної логіки), дискурсивний (зміна артикуляції політичних ідей через мемні формати) та ідентифікаційний (формування політичної ідентичності через створення та поширення мемів). Дослідження показує, що меми функціонують як ефективний інструмент політичної мобілізації, особливо серед молодших виборців, та сприяють демократизації політичної комунікації, знижуючи бар'єри для політичного дискурсу. Проте процес меметизації також несе ризики, включаючи надмірне спрощення політичного дискурсу, посилення поляризації та поширення дезінформації. Проведений порівняльний аналіз меметичних стратегій провідних українських партій виявляє суттєві відмінності в їхньому контенті, цільовій аудиторії, вірусності та загальній ефективності. Результати дослідження свідчать, що успішна політична меметизація вимагає автентичності, етичної відповідальності та інтеграції з іншими формами політичної комунікації. На основі дослідження розроблено практичні рекомендації щодо ефективного використання мемів у політичній комунікації.

Використання чорного піару в політичному менеджменті та його вплив на політичну культуру в Україні та Польщі

2025-07-18T12:28:38+03:00

У сучасному політичному процесі чорний піар набуває все більшого значення як інструмент політичного менеджменту, особливо в країнах, що переживають перехід до демократичних цінностей та стабільних політичних інститутів. У пострадянських державах, таких як Україна та Польща, чорний піар стає важливим елементом виборчих кампаній і політичних стратегій. Дана стаття присвячена дослідженню використання чорного піару в політичному менеджменті та його впливу на політичну культуру в Україні та Польщі. Метою роботи є вивчення ролі чорного піару як інструменту політичних кампаній, аналіз його впливу на громадську думку, етичні норми та довіру до політичних інститутів. Особлива увага приділяється порівнянню практик чорного піару в обох країнах, які мають спільний пострадянський контекст, але різні траєкторії політичного розвитку. У роботі розглядаються ключові етапи застосування чорного піару, від етапу формування негативних іміджів опонентів до його впливу на медіа-простір та взаємодію з виборцями. Окремо вивчається, як ці стратегії змінюють політичну культуру, знижуючи рівень політичної довіри, підриваючи моральні стандарти та формуючи негативне ставлення до політиків і політичних інститутів. Стаття також звертається до етичних питань, пов'язаних із використанням чорного піару в політичних кампаніях, зокрема до потенційних загроз для демократичних процесів, що можуть виникнути внаслідок такого підходу. Вивчення досвіду України та Польщі дає змогу зрозуміти специфіку використання чорного піару в умовах трансформації політичних систем, а також оцінити наслідки для розвитку демократії в пострадянських країнах. Зазначене дослідження має важливе значення для розробки рекомендацій щодо покращення етичних стандартів у політичному менеджменті, зокрема щодо забезпечення прозорості виборчих процесів і боротьби з маніпуляціями в політичних кампаніях.

Стратегії і тактики мовної маніпуляції в політиці

2025-07-18T12:38:37+03:00

Актуальність дослідження визначається тим, що стратегії і тактики мовної маніпуліції є відносно малодослідженою темою. Це зумовлює розбіжності у визначенні цих понять, а також обумовлює відсутність єдиного підходу щодо того, як співвідносяться між собою ці поняття. Відтак, метою дослідження є комплексний аналіз стратегій та тактик мовної маніпуляції у політиці. Мовленнєві засоби маніпуляції добираються й компонуються відповідно до певних стратегій та тактик впливу, спрямованих на переконання адресата у правильності запропонованих маніпулятором позицій. При цьому стратегії та тактики не є універсальними та ефективними у всіх ситуаціях, а їх вибір залежить від існуючого контексту, який визначається багатьма параметрами, серед яких характер дискурсу, контекст культури та її цінності, типи мовних особистостей, що беруть участь у формуванні дискурсу, тощо. Водночас, способи побудови висловлювання чи тексту – так звані техніки або прийоми, також набувають маніпулятивності лише в конкретному комунікативному (мовленнєвому) акті. На сьогодні немає єдиного підходу щодо того, як співвідносяться між собою стратегії і тактики мовного маніпулювання. Деякі дослідники пов’язують їх між собою як рід і вид, і в окремих випадках допускають використання цих понять як синонімів, водночас інші – пропонують чітко розрізняти ці терміни між собою, як загальне і часткове. Крім стратегій та тактик, деякі дослідники виділяють мовні засоби та техніки (прийоми) мовного впливу, які зазвичай розуміються як окремі мовні дії, з яких складається тактика мовного впливу. І такий підхід, на наш погляд, є доволі вдалим, оскільки дозволяє аналізувати мовний вплив як на макрорівні, так і на мікрорівні. У цьому контексті, та чи інша комунікативна стратегія реалізується у відповідних комунікативних тактиках. Водночас, та чи інша комунікативна тактика реалізується послідовним впровадженням комунікативних ходів (прийомів) – мінімально значущих елементів, спрямованих на досягнення комунікативної мети. При цьому комунікативні тактики й ходи (прийоми) тісно корелюють із мовленнєвими тактиками й ходами (прийомами). Отже, мовленнєва тактика є способом мовленнєвого впливу через використання сукупності мовленнєвих технік, і водночас будь-яка мовленнєва стратегія реалізується через використання мовленнєвої тактики (або сукупності мовленнєвих тактик).

Цілі та особливості пропагандистської діяльності Росії в Словаччині

2025-07-18T12:47:51+03:00

У даній статті визначено цілі та проаналізовано специфіку пропагандистської дезінформаційної діяльності Російської Федерації в Словаччині впродовж останніх десятиліть. З’ясовано, що Кремль поширював свій вплив у Словаччині за допомогою політичного і економічного інструментів. Визначено, що основний наратив російської пропаганди зводився до твердження, що Росія поважає традиційні цінності, а тому є найкращою альтернативою ліберальній ідеології західних держав. Виявлено, що надзвичайно важливим інструментом дезінформаційної політики Російської Федерації в Словаччині стали різноманітні медіаресурси, через які поширювалася інформація лояльними до Кремля журналістами і політичними діячами. Відкритий в Братиславі Російський центр науки і культури входив до складу місцевої дипломатичної місії і активно та цілеспрямовано займався пропагандою зовнішньополітичної стратегії Кремля, його керівники і діячі через проведення різноманітних заходів і конференцій просували наратив про «непереможність» російського патріотичного духу. Невід’ємною складовою пропагандистських лозунгів агентів Кремля стало твердження про те, що президент Путін – сильний політик і лідер своєї нації, який намагається захищати інтереси Росії та збалансувати агресивну політику як цілого військово-політичного блоку НАТО, так і окремих його держав-членів. З’ясовано, що завдяки тривалій цілеспрямованій пропаганді Росії вдалося переконати значну частину словацької громадськості в тому, що Україна, а не Російська Федерація винна в початку збройного конфлікту в Україні. Чинний прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо є одним з найбільш відданих союзників Кремля серед лідерів країн-членів Європейського Союзу, який активно виступає за зняття санкцій, запроваджених стосовно Росії і є ініціатором поглиблення контактів з останньою на всіх рівнях.

Методологія та інструментарій політичного маркетингу

2025-07-18T12:53:49+03:00

У статті з’ясовано сутність та зміст поняття «політичний маркетинг», Обґрунтовано доцільність розгляду поняття політичного маркетингу крізь призму стратегічного, аналітичного, комунікаційного, поведінкового та етичного підходів. Визначено, що впровадження маркетингу в практику політичних передвиборчих кампаній синхронізоване із зародженням маркетинговоорієнтованої концепції маркетингового управління та її трансформації в концепцію соціально-етичного маркетингу. Зазначено, що маркетинг в діяльності політичних сил найбільш релевантний концепції соціально-етичного маркетингу, орієнтованої не лише на задоволення потреб споживачів та продуцентів послуги, а й на досягнення відчутного соціального ефекту, без якого політична діяльність не може вважатись ефективною. Виявлено, що політичний маркетинг використовується для визначення всіх комунікаційних заходів, спрямованих на формування сприятливого сприйняття політичного кандидата серед виборців. Продемонстровано, що на етапі зародження політичний маркетинг розглядався в якості інструменту розвитку демократії, із метою більшого залучення виборців та формування доступності політичного процесу для громадськості. Визначено, що політичний маркетинг спрямований на формування політичних ідеологій, передвиборчих програм та політичних образів лідерів. До ключових цілей політичного маркетингу віднесено формування позитивного іміджу, залучення нових виборців, підтримку існуючих прихильників, переконання виборців, які ще не визначились та інформування про програми та ідеї. Обґрунтовано, що найчастіше використовуваними інструментами в політичному маркетингу є: реклама, піар-кампанії, соціальні мережі та Інтернет, прямий маркетинг (цільові поштові розсилки, SMS-розсилки, листи електронною поштою тощо), дослідження громадської думки та опитування.

Політико-просторові маркери міста у фольклорних наративах

2025-07-18T13:00:46+03:00

Аналіз простору міста як простору влади у фольклорних текстах надає можливість встановити певне уявлення про владу та ставлення до неї. Використання міждисциплінарного підходу на перетині міфологічної етнопоетики Хеди Джейсон та семіотики простору дозволило виділити певну типологію міст. Де концентрація влади в образі метафор у центрі та на периферії розширює міфологічне уявлення про владу, сакралізує її. У дослідженні проаналізовані сюжети казкових наративів, де просторове розташування влади у вигляді архітектурних споруд легітимує ієрархію системи. Казковий герой виступає суб’єктом ієрархії, яку він здатен оновлювати, але не готовий її знищувати. Методологія ґрунтується на контент-аналізі восьми українських і європейських казок, де просторові об’єкти влади протиставляються до моральної оцінки її дій. Запропоновано використання казкових маркерів міста у побудові та просуванні бренду міста, а також у розвитку культурної політики. Наголошується, що сучасні міста можуть бути не тільки уявним середовищем з міфологічним наповненням, але й фізичним середовищем для громадських культурних ініціатив. Де взаємозв’язок між інституційною владою та жителями міста транслює певну модель політичної культури. Проте, якщо фольклорні тексти мають патерналістське сприйняття влади з її циклічним оновленням, то реальний простір міста посттравматичних суспільств формує культуру діалогу колективної суб’єктності. Не позбавлене міфологічного наповнення міське середовище здатне адаптуватися до нових викликів. Таким чином, міфологічне уявлення про місто як сакралізований і віддалений центр сили поступово поступається новій моделі — місту як осередку солідарності. Фольклорне уявлення про місто та його простір влади дозволяє переосмислити уявну дистанцію з владою та запроваджувати нові форми взаємодії.